Розділ «СВЯТЕ СЛОВО «РУСЬ»»

ХТО НАЗВАВ НАС СЛАВАМИ?

Ты древний корень Руси, где сердечней чувство и нежнее славянская природа. Н. Гоголь

Розібратися в етнічній ситуації на сході Європи заважає вкорінений стереотип, відповідно до якого спочатку виникла слов'янська раса, потім вона розпалася на дві гілки: західну і східну, а вже від останньої пішли свої гілки: Русь і далі три братерських народи (російський, український, білоруський). Така схема здається очевидною, але вона помилкова. Насправді все було навпаки.

Феномен Русі, якщо так можна сказати, більш ранній і більш «об'ємний», ніж феномен слов'янства. Слов'яни — одна з назв руського суперетносу, причому не власна і не зовсім вдала. Термін «слов'яни» — мовний, а не етнічний. Це прізвисько. «Справжня історична наука, — справедливо пише А. Кур, — не знає ні слов'янської раси, ні слов'янського народу, ні слов'янських племен. Давні вчені, історики, літописці, книжники нічого не говорить про слов'ян. Вони їх не бачили тому, що слов'ян не було» [Кур А. А. Из истинной истории наших предков. — С. 297]. А хто ж був? Були руси. І цих русів було безліч, їхнє ім'я лунало по всьому тодішньому світу.

Нагадаємо, слов'янин» — трансформована етимологічна форма «слав», чи «склаб», що з латини (slave) означає «раб», «невільник». Так римські автори, а з ними царські скіфи, а пізніше хозари називали «живий товар», що надходив з Північної Припонтиди на ринки Середземномор'я. Згодом ця назва укоренилася — 60 народів у епоху Середньовіччя говорили мовою, яку називали слов'янською. Так буває… «Німці» теж зневажлива назва етносу (від слова «німі»). Але вона прижилася, хоча самі германські народи так себе не називають. Вони іменують себе — «дойч». Таким чином, термін «слов'яни» — не історичний. Це прізвисько, але, на жаль, воно прижилося у слов'ян.

Уже цитований нами історик С. Лєсной з подивом відзначає: «…для слов'ян, найбільшого в минулому і нині народу Європи, не знаходиться місця, коли йдеться про їхнє походження! Усі народи: германці, романці, кельти, угро-фіни та ін. — мають свою батьківщину, але тільки не слов'яни» [Лесной С. Откуда ты, Русь? — С. 6]. Дійсно дивно, як і дивна та плутанина, що панує в офіційній історичній науці з приводу походження русів, слов'ян, українців.

Отже, слов'ян як особливого суперетносу не було. Була Русь, представників якої називали славами, склабами, слов'янами, і все це йшло не від терміна «слава' (мов, славили Бога, тому і «слави», як сказано у Велесовій книзі), а від латинського slave.

Такі відомі в минулому автори, як Клавдій Птолемей, Агатемерус, Мойсей Хоренський, Ритор Захарія та ін., чимало сторінок у своїх творах присвятили могутньому народу рогів (русів), що жив на величезній території від Дону на захід. Вони згадують і Волгу — «ріку русів»…

Лише більш пізні дослідники, в основному германські (включаючи і «російських німців», що наїхали після Петра 1 до Росії), почали підкреслювати «різницю» між слов'янами і Руссю. Виходило так, що спочатку з'явилися слов'яни (відокремившись від балтів, атож!), а вже потім усілякі там українці, росіяни, білоруси та ін. І звичайно ж, ці слов'яни були малокультурними: навіть не мали своєї писемності. Що характерно, таких поглядів й нині дотримуються деякі російські автори [ «Слов'яни не мали своєї писемності, до того як вона була створена слов'янськими просвітителями Кирилом і Мефодіем у IX ст.» (Петрухин В. Славяне. — М, 1997. — С. 3)].

У багатій скарбниці першоджерел про наших предків (міфах, сказаннях, свідченнях іноземців тощо) також практично не згадуються слов'яни. Йдеться про Русь, причому вся історія русів так чи інакше поділяється на 2 частини: міфологічна (від Адама до праотця Оря) і власне історична (від Оря до Аски (Аскольда) і Єрека (Рюрика)) [Див.: Мифы древних славян. — М, 1991. —С. 250]. Остання в спеціальній літературі дістала назву «Доолегова Русь». Академіки Б. Рибаков, Д. Лихачов, П. Толочко ввели в обіг поняття «Давня Русь» як альтернативу поняттю «Київська Русь». Імперське замовлення тут очевидне: була нібито у давнину Русь, яку загубили татаро-монголи. А на її руїнах виникли одразу три народи: росіяни, українці і білоруси. Україна в цій схемі виступає не прямим продовженням старої Русі, що називалася Київською, а всього лише однією з трьох гілок, головна з яких, звичайно ж, Велика Росія («збирачка» руських земель). До неї і «приліпилися» дві інші гілки — Мала та Біла Русь.

Але повернемося до поняття слов'яни. Я зовсім не претендую на оригінальність у своєму судженні про суто зовнішнє (не історичне) і навіть випадкове походження назви найбільшої раси Західного світу. З цього приводу вже чимало написано. «Слов'янства ні як єдиної політичної, ні як єдиної культурної і тим більше мовної спільності, — відзначає А. Лебедев, — ніколи не існувало» [Лебедев А. Н. Образование славянского мира. — К., 1997. — С. 69]. Головний висновок, який слід було б зробити зі сказаного — остаточно переглянути усталену концепцію про «слов'янське дерево» та його численні гілки, серед яких ледь видно українську «гілку».

Переконаний, Русь-Україна — корінь усієї могутньої раси, іменованої за традицією слов'янською. У Північній Припонтиді, на наших землях, виник цей корінь — корінь Русі, який увібрав у себе «соки» більш давніх цивілізацій, що вибухали вулканічною енергією творення і переходили у спадок поколінь. Саме звідси і піднявся вгору «стовбур», що обростав густою «кроною» багатьох слов'янських народів.