Розділ «ЧЕРЕЗ П'ЯТНАДЦЯТЬ РОКІВ»

— Бумажкою, бумажкою… — огризнувся Артамонов.

— Вона у вас збереглася?

Артамонов м'явся, знову вдаючи, що хоче пригадати, чи є в нього та п'ятірка.

— Товаришу Артамонов, це дуже важливо, щоб бумажка виявилася у вас! Дуже важливо!

Артамонов не кваплячись дістав гаманець і витяг з нього п'ятірку. Він уже розумів, що справа не в здачі.

— Обережніш! — крикнув Глєбов. — Тримайте за кінчик.

Артамонов кинув п'ятірку на стіл.

— Спасибі, товаришу Артамонов. Велике вам спасибі. Ви не уявляєте, як дорого коштує ця п'ятірка.

— Чому ж це не уявляю?

— Вам збитків зазнавати ні до чого, — спохватився Глєбов і, вийнявши з кишені п'ять карбованців, віддав їх Артамонову. — Поки що ви вільні.

— Що значить поки що? — стривожився Артамонов.

— А те, що вас не мусить здивувати, якщо ми викличемо вас до себе в КДБ. Можливо, треба буде з вашою допомогою встановити особу цього пасажира. І останнє: нікому про подію жодного слова.

— Зрозуміло…. — здивовано сказав спроквола Артамонов, підвівся і, переступаючи з ноги на ногу, зніяковіло додав: — Він, між іншим, здачі не взяв. На лічильнику було всього сорок сім копійок.

Глєбов розсміявся.

— І ви гадали, що вас викликали відібрати здачу?

— Не без того…

— Зачекайте трошки, я оформлю протокол, ви мусите підписати…

Закінчувалась оперативна нарада в генерал-майора Маркова. Тут були полковник Рудін, майор Бабакін, лейтенант Трегубов, старший лейтенант Глєбов і ще три оперативні працівники.

— Я хочу звернути вашу увагу, товариші, на те, як просто пощастило викрити цього дуже досвідченого розвідника, — говорив Марков посміхаючись. — Якось в одній критичній статті про пригодницьку літературу я прочитав таку тираду: нам, мовляв, набридли в цих творах пильні прибиральниці з готелів, які ловлять шпигунів, наче мух. Це могла написати людина, яка нічого не розуміє в тому, про що пише. Їй подай баскервільського собаку, карколомний сюжет або щось у цьому дусі. Ну, а нам прибиральниці не набридли. І ви погляньте, яку роль у цьому викритті зіграла найелементарніша добросовісність різних людей… І насамперед, звичайно, сигнал Олейникової. Вона молодець! Адже вона розуміла, що через це випливе на світ історія її кохання до есесівця в таборі…— Марков помовчав. — Рудін і Бабакін, і я — ми давно знайомі з цим паном. Ми його знали на прізвище Мюллер. Це материй ворог нашої держави. Тепер нам треба дізнатися, чого він завітав до нас. Зараз головне — не спускати з нього очей ні на хвилину. Але працювати обережно, щоб не сполохати цього хижака. Він трохи заспокоїться і тоді, певно, займеться тим, заради чого приїхав. Хоч може статися й так, що, злякавшись, він не буде нічого робити і поспішить поїхати додому, а згодом замість нього приїде хтось інший. Та я гадаю, що виїхати йому ми все ж не дозволимо. Отже, дійте, товаришу!

…Гернгросс захворів. Прийшов до готелю і одразу ж викликав до себе Раю Гінзбург. Вона побачила його в постелі. Він неголосно стогнав. Звівши страждальницький погляд на Раю, він спробував посміхнутись.