Розділ «Частина четверта «САТУРНА» МАЙЖЕ НЕ ВИДНО»

— Я командир партизанського загону «За революцію» Тихій Ходорков. А він, — кивок на господаря хати, — мій зам, Федір Мохов.

Тихій Ходорков! Звідкись Рудін знав це прізвище. Він напружив свою пам'ять, і вона його, як завжди, не підвела: Тихін Ходорков був уславлений підривник у тому партизанському загоні, куди його закидав «Сатурн» у першу воєнну зиму.

— Я вас знаю, — сказав Рудін. — Ви були підривником у загоні Боковикова. В кінці листопада сорок першого року я майже два тижні пробув у вашому загоні. Одного разу ви при мені доповідали командиру про висадження в повітря залізничного мосту за допомогою дитячих санчат з вибухівкою.

— Дивись-но, Федю, що пам'ятає,— озирнувся на господаря хати Ходорков. Він задумався. — Ну, що з вами робити?..

— Чи не можна якось зв'язатися з товаришем Олексієм? — спитав Рудін.

— Спробуй злови його зараз… — неуважно відповів Ходорков, уже не дивуючись з того, що Рудін знає секретаря підпільного обкому партії.— Ось що, ви напишіть повідомлення, кому треба, а я швиденько пошлю хлопця в штаб партизанської бригади, це недалеко, а там уже давно є радіозв'язок з армією…

Розділ 58

В зв'язку з наближенням фронту Будницький дістав наказ вивести свій загін з міста і підключитися до партизанської бригади, яка діяла на одній з магістралей, де відступали німецькі війська.

Вночі Будницький прийшов у підземелля лікарняного моргу. Коли він скинув кепку, Марков побачив, що у нього чуб ніби борошном посипаний.

— Зайшов попрощатися, — тихо сказав Будницький, мнучи в руках кепку.

Вони довго мовчали. Будницький сів, налігши грудьми на стіл, і так уважно розглядав свої покладені на стіл важкі робочі руки, ніби нічого цікавішого ніколи не бачив.

— Усіх своїх відправили? — спитав, нарешті, Марков, хоча все було ясно.

Будницький звів на Маркова важкий погляд.

— Крім загиблих.

— А сам?

— Та ось зараз… — відповів він і раптом без всякого зв'язку з попереднім, очевидно відповідаючи своїм думкам, збуджено сказав: — Страшне заняття — війна! Важко навіть сказати, товаришу підполковник, яке страшне!

— Налякала вас? — сумовито посміхнувся Марков.

— Налякала, товаришу підполковник, — відповів Будницький, серйозно дивлячись на Маркова своїми ясними, печальними очима. — Тільки ви не думайте — не смертю вона мене налякала. Загинути в бою — славна смерть. Я це і бійцям весь час казав і собі, як закон, ставив. Війна страшна своєю сліпотою. Скільки в ній гине людей наосліп, і навіть не розуміють, за що! Я не кажу про Клаву мою — вона все розуміла. Я прямо очима бачу, як вона загинула. В уповільнювачі на кінчику стержня загусла краплина мастила, а вона цього не знає. Бачить тільки, що стерженьок не прокручує механізм. А часу в обріз. І вона висадила в повітря навпрямки, разом з собою. Але вона знала, на що йшла і за що. В бою померла. І я знаю, любив я людину вірну…

Марков, дивлячись на бліде, схвильоване обличчя Будницького, і сам розхвилювався.

— А ці гади прийшли з Європи, — вів далі Будницький. — Хапають на вулиці бабусю і тут-таки ставлять її до стінки. Європа? Підпалюють будинки, і, коли люди вибігають з вогню, вони косять їх з автоматів. А ви чули, як вони вбили мого Льоньку Болотникова?