Розділ «Частина четверта «САТУРНА» МАЙЖЕ НЕ ВИДНО»

— Мені вони якраз і ні до чого, — усміхнувся Рудін.

— Нема їх. Нема, слава богу, — буркотливо мовив бородатий. — А ти ж хто будеш?

— Нас тут двоє. Товариш залишився за селом. Ми втекли з німецького табору. Пробиваємося до своїх.

— Вважайте, що пробилися, — сказав бородатий. І так він це сказав — і просто і ледь урочисто, — що Рудін одразу відчув до нього довір'я.

Вони разом пішли по Щукіна і невдовзі вже сиділи за столом утрьох, їли печену картоплю, запивали її кислим молоком і мирно розмовляли. Рудін намагався якнайкраще розібратися, хто ж господар хати.

— З якого табору ви тікаєте? — спитав бородатий.

— З-під Мінська, — відповів Рудін і пригадав табір, у який він їздив одного разу з Біркнером. — Табір 1206. Може, чули?

— Де нам тут чути? — зітхнув бородатий. — Ми народ, що називається, місцевий. А ви як же відбували там? Як військовополонені, чи що?

— Під час облави нас схопили місяців три тому.

— А-а… А то я дивлюсь, вигляд у вас ніби й не табірний. Ну, а до облави що ж поробляли?

— Я нічого не робив, — безтурботно відповів Рудін. — Ховався в одної бабки. А ось він працював на хлібозаводі. Бухгалтером.

— Ну що ж, хліб — діло важливе для людей за будь-якої влади. — Бородатий солідно помовчав і спитав: — А куди ж ви тепер путь держите?

— Як куди? До своїх. Я в армію хочу вступити. А він — до сім'ї. У нього дружина і син у Барабінську живуть, мабуть, вважають його загиблим.

Жінка, уважно слухаючи розмову, зітхнула.

— Скільки погибелі пережили — подумати страшно…

Невідомо, чи довго б іще вони отак хитрували в розмові, намагаючись якнайбільше дізнатися один про одного, але раптом за вікном почувся кінський тупіт, що обірвався біля самої хати. На подвір'ї пролунав гучний чоловічий голос: «Стринож поводом до передньої ноги. Отак…»

— Хто це? — прошепотів Рудін.

— Теж свої,— спокійно відповів бородатий і обернувся до дружини: — Є в тебе ще картопля?

Жінка пішла до печі. В цей час до хати зайшли троє чоловіків, усі як один високі, у кожного на шиї автомат. Один з них, у фетровому капелюсі, насунутім на вуха, освітив стіл ліхтариком.

— Неначе ти, Федоре, гостей приймаєш? — він підійшов до столу і по черзі безцеремонно освітив ліхтариком Рудіна, потім Щукіна. — Хто такі?