Розділ «Частина четверта «САТУРНА» МАЙЖЕ НЕ ВИДНО»

Галя замріяно дивилася вгору.

— А я і про вас напишу. Як вважала вас людиною без серця і раптом відкрила, що ви схожі на мого батька, якому можна було сказати все.

Марков мовчав. Він хотів сказати спасибі, але стримався, злякався, що голос викаже його хвилювання. І зразу ж розізлився на себе за те, що він ще боїться здатися Галі просто людиною.

Галя пішла в свій куток, включила рацію і стала слухати ефір, обличчя її було зовсім спокійне, серйозно-зосереджене, як завжди під час роботи.

Сердячись на себе, Марков вийшов на повітря. Над містом здіймався ніжний, прозорий ранок. На деревах лікарняного парку галасувало гайвороння, і крім цього галасу, що кликав у дитинство, нічого не було чути. Війни ніби й зовсім немає. Марков повільно обійшов навколо моргу і, ще раз оглянувши тихий ранковий світ, став спускатися в підвал. Ще на східцях він почув голос Галі; йому здалося, що вона співає. У дверях вона мало не збила його з ніг.

— Рудін живий! Рудін живий! — кричала вона, і в руці в неї тріпотів бланк радіограми…

Розділ 59

Рано-вранці через місто почали проходити наші війська. Першими увійшли танки. Вигляд у них був аж ніяк не парадний: траки — в глині, броня — в шрамах, біла від пилу. На танках сиділи і лежали піхотинці. Городяни повибігали на вулицю і махали їм руками, кричали: «Ура!» Піхотинці відповідали на привітання, але їм було не до святкових емоцій. Вони відпочивали після одної тяжкої роботи, прямуючи до другої. Війна відкочувалася далі на захід, і ці хлопці на танках були її переднім валом.

Потім суцільним потоком ішли грузовики з мотопіхотою. Але й мотопіхота в місті не затрималась — рушила далі, до Мінська. І лише опівдні в місті з'явилися машини і військові люди, які далі не пішли. І одразу ж до міста ніби ввійшло саме життя. Задиміли похідні кухні, запахло борщем і ледь пригорілою кашею. В уцілілих будинках поквапливо розміщувалися штаби; зв'язківці, весело лаючись, тягли до них телефонні лінії. На центральній площі з'явилася регулювальниця руху — невисока на зріст дівчина в солдатській гімнастьорці, з пов'язкою на рукаві і з прапорцями в швидких руках. На стовпі біля пошти загорлало радіо — передавали наукову бесіду про боротьбу в бур'янами на бавовняних полях… Так, до міста повернулося життя.

Поблизу міської околиці, там, де шосе, огинаючи озеро, робило поворот, на придорожньому насипу стояло п'ятеро. Чотири чоловіки в зім'ятому цивільному одязі і дівчина у військовій гімнастьорці без погонів. Це були Марков, Рудін, Бабакін, Галя Громова і Щукін. Вони мовчки дивились на війська, що проходили. Досить їм обмінятися поглядом, посмішкою, і вони вже розуміють одне одного, а по стукоту власного серця знають, як б'ється серце товариша, а по його очах чи посмішці дізнаються, про що він думає або що раптом згадав.

І тільки на обличчі Щукіна помітно було напруження і тривогу. Коли повз них ішли запорошені танки, Рудін торкнув Щукіна за руку.

— Чого такий сумний?

Щукін промовчав, навіть не підвів на Рудіна очей.

Усі вони об'єдналися лише минулої ночі. Рудіна і Щукіна підпільники привели на базу Маркова ввечері. Побачивши Рудіна — живого, неушкодженого, веселого, тільки трохи змарнілого, Марков кинувся до нього назустріч, обняв, притиснув до себе. В цих мовчазних обіймах вони простояли деякий час, а потім довго трясли один одному руки і обидва ніби не знали жодного потрібного в цю хвилину слова.

— Ну, хлопче… Ну, хлопче… — без кінця повторював Марков.

— Нормально… Нормально… — відповідав Рудін.

Галя по-військовому виструнчилась перед Рудіним, очі її сміялись.

— Доповідаю: ваших радіограм не перекручувала і була слухняною, — відрапортувала вона.

Рудін якусь мить, посміхаючись, дивився на неї, не розуміючи, про що вона каже, а потім згадав своє прощання з нею і зареготав.

— Диви-но, не забула! От так Галя-Галочка! Дай же я тебе поцілую…