Розділ «Частина четверта «САТУРНА» МАЙЖЕ НЕ ВИДНО»

— Ну, а що було б, Щукін, якби ви зі мною не зустрілися?

— Не знаю, не знаю… — бурмотів Щукін. — Тільки ви знаєте, хто я і що я. А без вас мені так і так кінець.

Рудін дивився на Щукіна з складним почуттям. Те, що він зробив, заслуговувало на найвищу подяку, і треба визнати, що в рішучий момент він діяв непогано. Але Рудін не міг забути, що ця величезна справа весь час трималася на волосині через істеричний характер Щукіна.

— Як кажуть, добре те, що добре кінчається, — сказав Рудін. — Але могло все скінчитися дуже погано, аж страшно думати про це.

— А чому ви не залишились? — раптом обурено спитав Щукін. — Головне було «Два ікс», ви знали, що ми залишаємось, а самі поїхали?!

— В тому-то й річ, що точно я нічого не знав, — посміхнувся Рудін. — Ви ще, чого доброго, поскаржитесь тепер на мене і мені перепаде?

Щукін теж хворобливо посміхнувся.

— Справу наполовину зроблено, Щукін. І за це вам велике спасибі.

— Чому наполовину? — здивувався Щукін. — Ви ж казали…

— Список, поки він тільки в нас, нічого не вартий. Його треба доставити куди слід. Це ще треба зробити. А навкруги — війна…

Вночі вони пройшли ще глибше в торф'яний масив і, вибравши сухішу місцинку, розташувалися на нічліг. Спали по черзі, по дві години. Як тільки розвиднілося, взялися за діло: Щукін диктував дані списку, а Рудін зашифровував їх на стьожках паперу, відірваних від сторінок списку. Потім вони розірвали список на дрібні клапті і все це на вигляд паперове сміття запхали під підкладки своїх піджаків. Нести через фронт список в цілому вигляді було б дуже ризиковано. А скласти його потім з клаптиків для фахівця справа неважка.

Тепер найбільшою небезпекою для них була загроза нарватися на відступаючих гітлерівців, які могли їх убити або взяти в полон. Рудін вирішив, що безпечніше для них буде йти не вздовж шосе, а зврнути від нього на північ. Далеко від гомінких дорожніх магістралей Рудін сподівався знайти надійну людину і заховати в неї зашифрований список.

Затемна вони зупинилися край лісу. Віддалік, на узгір'ї, виднілися обриси невеликого села. Давався взнаки голод, у голові шуміло, тіло сковувала слабість. Щукін в дорозі їв зелену брусницю, і тепер його знесилювали приступи нудоти.

Залишивши Щукіна в кущах, Рудін пішов до села. Він підійшов до нього з городів. Ідучи вздовж тину, підкрався до рогу похиленої хати і прислухався: він почув звук, якого не чув уже кілька років, — у хаті тихо пхикала дитина. І так йому спокійно стало на душі від цього дитячого плачу, що він, не ховаючись, обійшов хату, через хвіртку зайшов у двір і потім у сіни. Він чув не тільки плач дитини, а й голоси чоловіка й жінки, що розмовляли. Рудін засунув руку в кишеню, де лежав щукінський пістолет, і з силою рвонув двері.

На припічку жевріла скіпка. Її слабеньке світло ледве освітлювало хату. На протягнутій від печі жердині погойдувалась колиска, біля якої схилилась жінка. А за столом сидів бородатий чоловік. Він без особливого остраху, примружившись, дивився на Рудіна.

— Хто такий?

— Свій, — відповів Рудін. — Здрастуйте, товариші!

— Здоров, якщо не жартуєш, — відказав бородатий.

— Німці в селі є?

— А нащо вони тобі?