Розділ «Частина третя КОЖНУ ХВИЛИНУ — В БОЮ»

Марков розсміявся:

— Правильно, Ганно Сергіївно.

Група піднімалася зеленим косогором, на вершині якого було видно самотню хатину без прибудов. Біля неї стояв і, закривши від сонця очі рукою, дивився на тих, що йшли, сивобородий дід у довгій сорочці без пояса.

— Дозорець наш на посту, — дивлячись вперед, сказала Ганна Сергіївна. — Наш дід Митрофан. Найстаріший тут. Взимку німці дізналися, що йому за сто років, приїхали зняти його на кіно і щоб він на весь світ сказав спасибі Гітлеру. Народ зігнали. А дід прикинувся глухонімим: мекає, і все. Вони і так і сяк — ніяк не виходить! А навколо народу зібралося, усі Митрофана знають, і знають, що він великий мастак потеревенити. Так жодна людина не виказала діда! Навіть поліцай був при цьому з місцевих, теж знав, що дід не глухонімий, а промовчав. На тому кіно і закінчилось. А дід з того часу розмовляє тільки з командиром партизанського загону, та ще от зі мною недавно заговорив.

Біля діда Митрофана не спинялися, треба було поспішати. Тільки Ганна Сергіївна затрималася біля нього на хвилину, потім, наздогнавши групу, сказала Маркову:

— Дід тривожиться за село Комарівку, каже, що там куряву було видно на дорозі, так що ми на всякий випадок підемо лівіше.

Наприкінці дня Ганна Сергіївна передала групу іншому чоловікові.

— Це буде товариш Огарков, — сказала вона, — голова діючої сільради.

Огарков виявився похмурим, мовчазним чоловіком років на сорок; можливо, що розмовляти йому заважала задишка. Ішли досить швидко: треба було вийти з лісу, поки не стемніло.

— Як же це ви зуміли свою сільраду зберегти? — спитав Марков.

Огарков відповів не зразу, пройшов ще кроків з п'ятдесят. Потім, розриваючи фрази задишкою, сказав:

— Перевиборів не було… Значить, повинні працювати… От і все…

Опівночі Марков уже розмовляв з товаришем Олексієм. Вони сиділи в просторій добротній землянці за великим столом, покритим червоною матерією. Над ними висіла яскрава електрична лампочка з домашнім оранжевим матер'яним абажуром.

Усе тут, у лісі, дихало впевненістю. І самий вигляд партизанів, що зустріли групу Маркова на узліссі. І безперервні оклики вартових, коли вони йшли лісом. І замріяний голос гармошки на базі, почувши який, Марков у першу хвилину не повірив своїм вухам. І ритмічний стукіт движка, що давав світло. І солдатська кухня, від якої мирно слався дим і тягло запахом підгорілої гречаної каші.

Вони розмовляли віч-на-віч. Марков розповів про свій план переходу в місто.

— Без вашої допомоги нам цього не зробити, — сказав він. — Та і порада потрібна. А насамперед я хотів би знати вашу думку: чи можливо це взагалі?

— Зробити це можна, — відповів товариш Олексій, але потім надовго замовчав, куйовдячи рукою свій густий сивий чуб. — Підготувати все треба не кваплячись. Ідеться, як я розумію, не про одну людину.

— Щодо групи бійців, яку я беру з собою, — вів далі Марков, — становище полегшується тим, що в одного з бійців у місті живе сестра, вона має будиночок на околиці. Брат уже навідувався до неї, каже, все в порядку. Там спокійно можна залишити кількох чоловік.

— Ми повинні перевірити самі…— Записавши адресу, товариш Олексій спитав: — Який строк ви собі призначили для переходу?

— Протягом місяця, — відповів Марков, хоч до цього думав про коротший термін.