Розділ «Частина третя КОЖНУ ХВИЛИНУ — В БОЮ»

— З одного боку, мати такого хлопчину в місті — велике діло, особливо на зв'язку. На вигляд зовсім хлопчик, до нього не буде ніякої підозри. А, з іншого боку… Рискувати страшно, краще б переправити його в безпечне місце..

— Ну і порадник же ви! — посміхнувся Марков. — З одного боку — так, з іншого боку — ні.

— Люблю я його дуже, — тихо сказав Будницький і почервонів. — Дивлюсь на нього як на братика свого меншого, що в Чувашії зостався…

— Гаразд, вирішимо, — сказав Марков. — Завтра я йду на зустріч з товаришем Олексієм. Підготуйте групу супроводження.

— Мені з вами йти?

— Хоч це самі вирішіть, — розсміявся Марков.

Цього разу зустріч Маркова з товаришем Олексієм повинна була відбутися на лісовій базі партизанського з'єднання, недавно створеного з чотирьох партизанських загонів. Тимчасово підпільний обком розташувався там.

Ця зустріч зовсім не була схожа на ту, першу. В усьому почувалася спокійна впевненість людей, які відчули силу, чудово знають обстановку і навчились не тільки пристосовуватися до неї, а й розпоряджатися нею. Підпільний обком мав своїх вірних людей не тільки в містах, а й по всій окрузі. Вони були і на всьому шляху Маркова до місця зустрічі.

Особливо схвилювало Маркова знайомство з однією жінкою. Вона чекала його групу біля мосту через мілку, звивисту на лугах річечку. Партизан, що супроводив їх до цього місця, сказав:

— Тут я вас передаю Ганні Сергіївні. В цих місцях вона головна людина. Ото жінка! На коліна перед нею можна стати без будь-якого для себе приниження. Чоловік її був головою колгоспу. Розстріляли в неї на очах ще минулого літа. Була в них дитина років п'яти чи шести, гралася на вулиці. Так п'яний німецький водій танкетки розчавив її. І це вона теж бачила. Тепер стала тут нашою опорою. Мало того, організувала жінок трьох навколишніх сіл. Велика сила вийшла. Німець тут спокійно не дише…

Ганна Сергіївна сиділа на поваленому дереві біля містка. Побачивши людей, що наближалися, вона поважно підвелася й пішла назустріч. Вітаючись з Марковим, сказала:

— Ганна… Коли хочете — Ганна Сергіївна.

Потім вона йшла поряд з Марковим, і він спідлоба милувався її вродливим російським обличчям, облямованим пшеничними косами. Вираз її обличчя був суворий і зосереджений. «Її профіль проситься на медаль, — подумав Марков. — Адже буде колись відлита така медаль: «Самовідданій російській жінці — героїні свого народу».

Розмовляючи з нею, Марков хвилювався дедалі більше, хоч вона говорила дуже просто і, здавалося б, про дуже прості речі.

— Багато жінок допомагає вам? — спитав Марков.

— Усі, скільки їх тут є. Не мені вони допомагають, а Батьківщині своїй, — просто, без тіні пафосу відповіла Ганна Сергіївна.

Помовчавши, Марков спитав:

— Не страшно?

Ганна Сергіївна подивилась на нього, ніби хотіла дізнатись, чи серйозно він запитує, чи так, просто для розмови.

— Коли я своїм молодицям ще тільки на словах пояснювала, як треба боротися з фашистами, одна сказала мені: «Легко тобі,— каже, — тобі вже втрачати нічого, а в мене чоловік і двоє дітей». Наче мене в груди ножем ударила. Всю ніч я пролежала — очі в стелю. Думала, так це чи не так? Адже коли так, треба мені замовкнути і інших жінок не підбурювати. Але на ранок голова була ясна, як небо на світанні. Людина ж, вирішила я, не худоба, на світ з'являється не для того, щоб тільки прожити свій строк. Вона народжується для щастя, і щастя цього хочуть усі. Тільки інші хочуть його без справжнього розуміння. От і та жінка. Вона ж щастя хоче, коли намагається уберегти чоловіка й дітей. Але яке ж у неї, дурної, буде щастя, коли ворог нашу Батьківщину вразить насмерть? Підуть вони всією сім'єю в батраки до німецького поміщика. А, між іншим, якраз у її матері за царського часу поміщик одне око батогом вибив. Так що за прикладом батрацького щастя далеко ходити не треба. Отак я їй усе й пояснила. А щодо того, чи страшно… — Вона, суворо посміхнувшись Маркову, спитала: — А ніби вам не страшно? Коли б не боялися, мабуть, пішли б, куди йдете, без інших провідників.