Розділ «Частина третя КОЖНУ ХВИЛИНУ — В БОЮ»

— Миша не пролізе.

— Миша — добре, а німець? — розсміявся товариш Олексій. — Поранені де?

— Он там, у кущах.

Секретар обкому й Марков підійшли до поранених. У темряві біліли бинти пов'язок.

— Як настрій, товариші?

— Поганий, — почулася відповідь з-під куща, — Навіщо нас відправляють? Ну хто важкий — гаразд. А ми ж через тиждень-два на операцію пішли б.

— Вирок медицини остаточний і оскарженню не підлягає,— пожартував товариш Олексій.

Ніколи в житті Марков не слухав гулу літаків з таким хвилюванням, як цієї ночі. Адже то був не просто літак, а сама Велика земля, сама Москва, сама Росія. Літак, різко знижуючись, пролетів далі на захід. Ту ж мить зметнулося полум'я вогнищ. Зробивши коло, літак пішов на посадку. На кінцях його крил засвітились кольорові зірочки. Вони рухались серед зір літнього неба і були все нижче і все ближче.

Прокотившись лугом, літак спинився. З усіх боків до нього збігались люди. Коли підійшли товариш Олексій і Марков, партизани качали льотчика. Його підкидали, неголосно вигукуючи:

— Ура!

— Москва!

— Досить! — благав льотчик.

Поки розвантажували літак, з льотчиком розмовляли товариш Олексій і Марков.

— Як там Москва? — спитав Марков.

— Нормально, — відповів льотчик, зовсім молодий хлопець з настовбурченим чубом.

— Дуже її зруйнували? — спитав секретар обкому.

— Хто це вам сказав?

— Німці патякали.

— Їх тільки послухати! — розсміявся льотчик. — Я в Москві мало не щодня і тільки раз бачив, як бомба впала. А будинок «Известий», знаєте, на площі Пушкіна?

— І будинку цього нема? — спитав Марков, раптом ясно уявивши собі цю сіру прямокутну будівлю.