Розділ «Частина третя КОЖНУ ХВИЛИНУ — В БОЮ»

— Абсолютно! — відповів він. — Що ми знаємо? Тільки те, що ми, що б не сталося, будемо разом, тобто що наше особисте щастя завжди буде з нами. Але це ж іще не все?

— Але це і не мало? — теж спитала Галя.

— Ну, а якщо війна? — спитав Альоша.

Галя здивовано подивилась на нього: до цього він ніколи перший цієї теми не зачіпав.

— Ти ж сама навчилася стрибати з парашутом, — вів далі Альоша, — скоро станеш радисткою, і ти розумієш, що, коли війна, людина собі не господар. Тебе пошлють в одне місце, мене — в інше, і що з кожним із нас може там статися, не знає навіть товариш Ворошилов.

— Ми можемо попросити, щоб нас послали разом, — не дуже впевнено сказала Галя.

— Не сміши мене, Галинко. Війна — це не туристський похід.

— Я писатиму тобі кожного, кожного дня — тихо сказала Галя. — А ти?

— Тричі на день, — теж тихо відповів він.

Коли вони пройшли половину Арбата, Галя сказала:

— Батько вчора говорив, що всі війни до цього — лише нікчемні репетиції. А тепер біля наших дверей стоїть головна війна…

— Котові завжди миші сняться, — розсміявся Альоша.

— Не треба, Альошо. Я в усьому вірю батькові.

— Пробач…

І знову вони йшли мовчки. І щоразу так: варто їм заговорити про війну, і вони не розуміють одне одного, наче говорять про різне.

— А ось і наш будинок! — радісно промовив Альоша. Вони спинились перед дверима, біля яких була закріплена меморіальна дошка «Тут жив Пушкін». Галя раптом спитала:

— Скажи, Льошику, а ти міг би, якби тебе образили, битися на дуелі?

— По-моєму, дуель — найдурніший спосіб з'ясовувати стосунки, — з посмішкою дивлячись на неї, відповів він. — Передчасна смерть Пушкіна — краще тому підтвердження.

— Я не про те, не про те, Льошику. Міг чи не міг? — Вона дивилась йому прямо в очі.

— Галю, не задавай дурних запитань!