Розділ «Частина третя КОЖНУ ХВИЛИНУ — В БОЮ»

— Ти що тут робиш: — крикнув Савушкін, не зупиняючись.

— А ти що робиш? — в свою чергу, хриплим баском спитав хлопчина. Йому було років шістнадцять, не більше. Хлопець запустив руку за борт підперезаного ременем піджака.

— Не дурій! Вийми руку, — спокійно сказав Савушкін і підійшов до нього.

Хлопчина поволі вийняв руку й ступив крок назад.

Савушкін дивився на нього спокійно і дружелюбно, а хлопчина з переляком у ледь перекошених очах.

— Та не бійся, не бійся. Скажи-но краще, он у тому селі німці є? — спитав Савушкін.

— Нема, — тихо відповів хлопчина і, схаменувшись, виправився: — А може і є, не знаю.

— Сам звідки?

— Тутешній, — хлопчина непевно повів головою вбік.

— Ну от, а я нетутешній, пробираюсь додому в Мінськ, боюсь, як би німці не затримали.

— Недавно дорогою не ти на мотоциклі їхав? — спитав хлопчина.

— Ні. Я теж його бачив.

— А звідки йдеш?

— Утік із земляних робіт у німців.

— А-а… Це не вас недавно в Смоленськ гнали?

— Ні. Нас ще в квітні мобілізували.

Вони посідали рядом на мохуватих купинах і поволі розговорилися.

— Весь народ з місця позганяли, все життя покалічили, — серйозно, як дорослий, сказав хлопець. — Ніхто тепер не знає, де його дім.

— Ти вчився?

— Аякже, сім класів закінчив. Цього року збирався до технікуму, чекав, коли братан з армії повернеться, та не дочекався.