Розділ «Частина третя КОЖНУ ХВИЛИНУ — В БОЮ»

Розділ 36

Хоч тепер добру половину зв'язку Марков здійснював не по радіо, роботи у Галі Громової не зменшилось. Навпаки. Сама не виходячи в ефір, вона повинна була по десять-дванадцять годин на добу слухати інші рації, приймати й записувати радіограми, адресовані Маркову. А коли треба було за розкладом, сама виходила в ефір. Для цього вона з передавачем ішла щоразу на нове резервне місце, а найближче з них було за сім кілометрів під бази. Бували дні, іноді й підряд, коли спати їй доводилось уривцем і не більше двох-трьох годин. Марков бачив, як вона схудла, як загострилися риси її обличчя, розумів, що треба дати їй перепочинок, і навіть подумував чи не викликати другого радиста. Але коли б він сказав про це Галі, вона б страшенно образилась і розцінила б це як звинувачення її в тому, що вона не справляється з обов'язками. І Марков до часу мовчав, намагаючись тільки по можливості полегшити їй роботу.

Але ніхто не знав, що саме ця скажена робота допомагала Галі легко переносити душевний біль, який копичкою сидів у її серці. Для Маркова її біографія була короткою і ясною, як найпростіша довідка про те, що люпина народилась і дожила до дев'ятнадцяти років. Нікому й на думку не спадало, що ця сувора, мовчазна дівчина встигла пережити особисту драму. Але в анкетах нема графи «Переживання», і тому ніхто про настрій Галі не знав…

Ще у восьмому класі школи в неї почалась незграбна і смішна для інших дружба з білоголовим хлопчаком, якого звали Альошкою. Минуло небагато часу, і вже ніхто з однокласників не сміявся з їхньої дружби. Пильні педагоги почали тривожитись. Дівчатка заздрили Галі, шептались: «У них справжнє кохання». Чистота їхньої дружби, а потім і кохання були такі ясні всім, що ніхто не наважився підняти голос проти їхніх стосунків. Батьки Галі, якось інформовані по телефону невідомим доброзичливцем про роман їхньої дочки, спочатку стривожились, але, познайомившись з Альошкою і добре знаючи свою Галю, заспокоїлись. Альоша став бувати у них дома. Своїм батькам хлопець нічого не говорив, тому що батько у нього був нерідний і жили вони з матір'ю не дуже дружно. Він боявся, що його признання стане ще одним приводом для їхньої сварки. Галя це розуміла, але все ж її гнітило, що Альоша не міг бути в усьому чесним до кінця.

Коли закінчували дев'ятий клас, вони, вже не соромлячись, говорили друзям: «Ми завжди будемо разом». Власне, тільки це й було ясно для них самих. А як складеться їхнє дальше життя, вчитимуться вони далі чи працюватимуть, про це вони розмовляли рідко. «Не люблю даремно фантазувати», — безтурботно заявляла Галя, але, мабуть, сам тільки Альоша знав, що стояло за цим її небажанням мріяти про майбутнє.

Батько Галі був славетним льотчиком, у минулому учасником громадянської війни, де він і познайомився з матір'ю Галі — тоді санітаркою авіазагону. Вони дуже любили свою єдину дочку, але не пестили її. З самого раннього дитинства Галя дуже любила слухати не казки, а розповіді батька про громадянську війну, пізніше додались розповіді про сутички на Халхін-Голі. І щоразу батько, кінчаючи розповідь, говорив: «Знай, Галченя, на тому війни не закінчились, вистачить їх і на твій вік. Народитися б тобі хлопчаком…» Батько цмокав її, вона відмахувалась зовсім як хлопчак, і він дивився на неї, поки вона не засинала. Її улюбленими розвагами були хлопчачі ігри у війну, стріли, рушниці, шаблі. «Розбійник якийсь, а не дівчина», — говорили сусіди.

Нема нічого несподіваного в тому, що Галя, ще навчаючись у школі, вступила на воєнізовані курси і на час закінчення школи стала парашутисткою і радисткою. Дома все настирливіше і все тривожніше говорили про неминучу війну. А Альоша, її єдиний і найкращий у світі Альоша, цього не розумів. Коли вона розповіла йому про своє рішення вступити на воєнізовані курси, він висміяв її, умовляючи покинути хоча б парашутний спорт. Вона відповідала йому: «Ні, коли почнеться війна, я не хочу нітитися осторонь тільки тому, що я дівчина». Якось, коли Галі не було дома, Альоша прийшов до її батька, гадаючи, що той не знає про дивацтва дочки. Але він помилився: батько підтримав Галю. Галя довго дивувалась потім, чому Альоша більше з неї не сміявся.

Восьмого березня сорок першого року, коли вони вчились уже в десятому класі, в школі відбувся вечір. На афіші було написано: «Свято для наших дівчат». Організаторами вечора були тільки хлопці.

Дуже гарно говорив, відкриваючи вечір, Альоша. І хоч він виступав з папірцем, відчувалося, що говорить щиро і хвилюється. Він розповідав про свої уявні зустрічі з однокласницями через десять років. Розповідав, ким вони стали, який мали вигляд, як розмовляли. Все було і смішно і зворушливо: Альоша сказав майже про всіх. Про Галю — ні слова. Спочатку вона образилась, а потім подумала: «Зі мною у нього такої несподіваної зустрічі не могло бути, тому що ми з ним будемо весь час разом…»

Після вечора вони прогулювалися по весняній Москві, повільно йдучи маршрутом, який у них називався «пушкінським». Він пролягав через площу Пушкіна, потім Пушкінською вулицею, повз музей імені Пушкіна і, нарешті, по Арбату, повз скромний старий будинок, де колись жив поет.

— Ти дуже добре говорив сьогодні,— сказала Галя, стискаючи Альошчину гарячу руку. — Тільки Ніна Зиміна образилась, що ти уявив її розтовстілою дружиною полковника. Звичайно, нам відкриті всі шляхи, але яка доля чекає кожного з нас, ніхто не знає.

Альоша посміхнувся.

— А Вітька Суботін сказав, що ця моя думка — політично неправильна. Мовляв, що б не сталося, у всіх у нас щаслива доля, адже ми живемо в країні соціалізму.

— Він думає, що у нас нема нещасливих людей? — і питала Галя.

— А хто його знає?

Галя крадькома позирала на суворий Альошчин профіль, над яким так недоречно стирчав легковажний білястий чуб, що вибивався з-під лижної шапки. Вона подумала: «І весь він такий: розумне, суворе в ньому завжди поряд з легковажним, і ніколи не знаєш, яким він буде через хвилину». Тільки в тому, що стосувалося їхньої дружби, їхнього кохання, Галя вірила: він незмінно серйозний і чистий у кожній своїй думці, в кожному вчинку.

— Льошику, чому ти нічого не сказав у своїй промові про мене?

Він розсміявся.

— У мене було й про тебе. Що зустрів я тебе у формі комбрига, але що, мовляв, оскільки такий випадок нетиповий, більше нічого сказати про цю військову жінку я не можу. В останню хвилину передумав — вирішив, що ти образишся.

— Анітрохи… — засміялась Галя. — А правда, Льошику, хіба наша з тобою доля теж невідома?