Розділ «Частина перша НАЗУСТРІЧ ВОРОГОВІ»

— Стривай, а то, як кінь, сядеш на задні ноги. Їсти не хочеш?

— Хочу.

— Тож-бо, а то п'є і п'є, наче об'ївся чогось… — бурчав дідок, дістаючи щось із мисника. Він поклав перед Рудіним шматок житньої перепічки і поставив череп'яну миску.

— Умочай, там конопляна олія.

Поки Рудін уминав закам'янілу перепічку, дідок мовчки дивився на нього, роблячи беззубим ротом жувальні рухи.

— Звідки ж ти і куди путь держиш? — запитав він, сідаючи поряд з Рудіним. — Війну, чи що, доганяєш?

— Іду, діду, до міста… в справах, — стомлено відповів Рудін. — Спасибі тобі, діду, за те, що нагодував, а от заплатити в мене нічим.

— Хіба з тебе плату хто вимагає? — сердито буркнув дідок.

— Спасибі. Мені треба йти.

— Вроді ж ти й не солдат. Що ж це в тебе за справи, коли кругом війна? Чи ти, може, до нових панів на службу вступив?

— Ні, дідусю.

— То ти партизан? — раптом швидко спитав дідок.

— Ні, дідусю, — відповів Рудін. — А що?

— Та нічого… з цікавості питаю.

— Слухай, дідусю, якщо звідси йти прямо на місто, можу я на німців напоротися?

— Та як тобі сказати? — Дідок, видно, міркував, казати йому чи не казати, але все ж таки наважився. — Якщо підеш верст зо дві стороною від колії, то їх ніби й не буде. Тільки ж вони як ті блощиці — по всіх стінах лазять. — Дідок помовчав. — А партизанів не боїшся?

— Ні, дідусю, не боюся.

— Тоді йди від колії стороною верст на чотири, так тобі буде ще спокійніше.

— Спасибі, дідусю! — Рудін встав. — Як тебе хоч звати?

— Степан, а всі в околиці звуть мене Відьмаком. — Він тихо розсміявся. — Це за те, що я на болоті живу.