Розділ «VII»

- Коли вам, Олександре Харитонівно, за це байдуже, то й мені нічого не страшно. Я тільки думав про вас. За вас я ладен встоювати до останньої краплі моєї крові. Я нехтую, я сміюсь з тих гидких людей, що потаємним підступом інтригують проти чесних людей, - сказав Комашко.

Він перейшов двічі невеличку кімнатку і в одну мить переміг страшенну турботу. Сівши на стільці проти Сані, поглянувши на неї ласкавими очима, він одразу повеселішав. Молодий хлопець ніби набравсь сили й завзяття, глянувши в Санині оченята.

«В твоїх, дівчино, ясних очах я неначе вглядів свою долю, неначе напився з твого білого личка свіжої погожої води. І людська злість та неправда не вдіє мені ніякої щкоди», -думав Комашко, дивлячись на Саню; і йому стало невимовне весело.

«Вона моя, вона моя!» Тільки ці дві слові ворушились в його в думці. Порвалась нитка його думок, і він тільки ніби чув, як в його душі ворушаться десь глибоко-глибоко двоє слів: «Вона моя». І Саня любила його в той час і любила щиро. Краса його душі глянула в той час через його темні очі, засвітилась в їх іскрами. Його бліде матове лице стало свіжіше, уста червоні.

«Тепер я стала тобі рідною духом і ніколи од тебе не оступлюсь: ти мені до мислі, ти мені й до серця», - подумала Саня й забула за усе на світі.

Усі сиділи мовчки. Надя дівочим почуванням і здогадом втямила той потаємний процес, який почався в молодих душах, і не посміла його перебивати своєю розмовою.

Вона тихесенько налила чай і мовчки поставила перед Санею та Комашком стакани, неначе боялась сполохать золоті мрії, що ніби роєм вилися в самому повітрі, як золоте марево сонця. Комашко зітхнув глибоко, неначе перебув довгий важкий час свого життя, і почав механічно колотить ложечкою чай.

- І хто б оце написав оці погані листи до вашого батька? - спитав він, глянувши на Саню.

- Якась недобра людина, що мислить зло мені й вам. Я та Надя вже трохи догадуємось, хто написав за нас ці листи, -сказала Саня.

- І здається мені, не помиляємось, - обізвалась Мурашкова. - Можна напевно сказати, що написав листи Фесенко.

- І я так думаю, - сказав Комашко. - Фесенко людина з черствим серцем, людина з матеріальним поглядом на все. Це правдивий син меркантильного міста, а не поетичного українського села; більше нікому нема ніякого інтересу шкодити нам. Що ви заподіяли йому лихого? - сказав він, обертаючи очі до Сані.

Саня оповіла йому за вчорашню спотичку з Фесенком, як на гулянці Фесенко признався, що її любить, але про сватання не промовив і словечка.

Комашко зареготався: він знав Фесенкові норови.

- Ото, мабуть, злякалась ця проноза, як ви натякнули за сватання! Він свататись не дуже-то квапиться, а кохатись ладен з усіма гарними паннами. Такий він на вдачу зроду. Еге, мабуть, аж рота роззявив, як ви натякнули йому за це? - спитав Комашко в Сані.

- Трохи не зомлів. Я думала, що він так і дремене в кущі та й сховається там, - сказала Саня.

- Ти, Саню, налякала його так, що він, мабуть, вже більше не прийде до вас, - сказала Мурашкова.

- Прийде! Як тільки не перестав вас любити, то доконечно прийде до вас. Його честь писана на воді: вітер дмухнув - і честь зникла! - сказав Комашко. - Чи ви пак знаєте, що він оце недавно сватав дочку одного багатого одеського купця? Вліз у його дім, походив дві неділі, а третього тижня бах! та й давай свататись. Батько тільки очі витріщив, що він за дві неділі встиг так гаряче покохати його доню. Од Фесенка можна усього сподіватись. В його голова набита вітром, а серце самонадією на свою красу. Прийшов, мовляв, та й побідив…

- Та не скрізь-бо побідив, а облизня таки доброго впіймав, - сказала Мурашкова.

- Знаєте що? Візьму я та пошлю оці листи по адресові Фесенка, - сказав Комашко. - Нехай покладе їх на пам'ятку в овій дорогий облицьований золотом портфель.

- А справді пошліть! - сказала Саня. - Ото здивується, як дістане з пошти свої мудрі утвори.