Розділ «ЖАРИНИ НА СНІГУ»

І лиш тоді відчули, як гудуть ноги: добряче виводили їх гриби й грибенята. Попадали на пругкий мох і лежали якийсь час не ворушачись.

Отак можна й заснути під заколисуючий шепіт лісу. І Васильок підвівся, поторсав Михайлика:

— Ходімо, вже не рано.

Ішли та й ішли, а Жерело не з'являлося. Наче ж і в той бік взяли, по сонцю. Але потім сонце за хмари сховалося. Васильок похолов, і ноги перестали його слухатись, коли побачив галявину з килимком моху, на якому вони недавно лежали. Заблудилися!..

— Гляди, гляди — заєць! — вигукнув і повернув від галявини в інший бік. Не хотів, щоб Михайлик переполошився.

— Де, де заєць?

— А ти й повірив! — сміявся Васильок над силу.

Та Михайлик не ображався, сопучи, тягнув кошика.

— Тут ліс такий, що й вовки, мабуть, водяться… Ти бачив коли вовка? — запитував.

— Вовка не бачив, а фашистів бачив — коли вони по нашій клуні стріляли, а потім спалили, думали, що там партизани ховаються. А вовки у великому лісі живуть, у пущі.

— А дезертир у якому ховався, в цьому?

— Та спіймали дезертира давно.

— А чого він ховався?

— Бо воювати не хотів, боявся, щоб не вбило.

— А мій татко воював, сапером був.

— А мій — танкістом…

Васильок розмовляв з Михайликом, а подумки звертався до сонця: «Виглянь, виглянь!».

І воно вчуло його, випливло з-за хмари, й хлоп'ята пішли на сонце. Ліс посвітлішав, перед ними зблиснуло Жерело.

— Ура-а! — закричав Васильок і перший скочив на соснову кладку.

— А-а-! — почув Михайликове, й коли оглянувся, побачив, що той борсається в Жерелі, а порожній кошик і гриби врозсип пливуть за водою.