Розділ «ІІ»

Я вийшла надвір і спустилась до річки. Була гожа днина теплого вересня, з ласкавим сонцем і прозорим повітрям, з густо синім небом, яке набирає такого глибокого кольору лише ранньої осени. На вербах де не де жовтіло листячко, але ще не падало на лагідному безвітрі. Падали тільки дрібні грушки із старої дички, що якимось дивом завіялася сюди з лісу і причаїлася поміж верб. Вона так рясно насипала на землю тих гниличок, що можна було подумати, ніби й на вербах ростуть груші.

Неподалік від альтанки сидів на дерев’яному місточку біля закинутих вудок Іванько й пильнував поплавків. Він щовесни майстрував собі нове сідельце (старе зносила крига), щоб закидати вудки де глибше, і справді був таким удатним рибалкою, що й нас постачав свіжою рибою. Не знаю, навіщо Нестор часом возився з тими сітками - хіба так, для розваги й дурного азарту, через який щороку топляться сотні людей.

- Ну як?! - гукнула я до Іванька, аж він стрепенувся. - Ловиться?

Карлик обернувся і приклав до губів пальця: т с с…

Потім витяг з води величезного, залиганого на мотузок ляща, який не вліз у садок, і знов опустив його у воду.

Хоч що кажи, а цей Іванько не звик висіти в когось на шиї і, якби раптом припекло, то міг би прогодувати себе і пса навіть рибою, продаючи її на ближніх дачах та купуючи хліб і до хліба, а то й улюблене пивце. З рідних чи бодай дальніх родичів Іванько нікого не мав, казав, що його покинули ще малим і виріс він в інтернаті, тутечки, в містечку, потім його, ще парубка, оформили в новий патронат, але вже для дідів і бабів, казав Іванько, тут таки, на околиці цього ж містечка, де він знудьгувався украй і, взявши на кухні кілька сухарів, пішов світ за очі. Скільки він тинявся отак самотиною, Іванько не знав, бо час для нього спливав не так, як для інших людей.

За ці останні роки я так звикла до карлика, що не знала, як його бути, коли доведеться продати дім і знов повер нутись до Києва. Ну, не сидіти ж мені самій у цій глушині, куди Нестор сховав мене від людей, а сам… - що? що? - я б і сьогодні все продала і подалася, як Іванько, світ за очі від цього жаху, що наступає мені на п’яти, але як ти це зро биш, якщо нічого ще не з’ясовано, нічого поки що не відомо і хтозна, коли воно все розвидниться.

Гарно було надворі, але якось так… наче погідного дня на цвинтарі, де завжди здається, що сонце світить набагато ясніше, ніж десь, воно ніби зумисне світить на цвинтарі так яскраво, щоб нагадати про вічну темряву там, унизу.

Аби розігнати, розвіяти цей гидотний настрій, я зайшла по коліна у воду, що хапала холодом за литки, потім зняла халат, кинула його на берег і під осудливим поглядом Іванька (не тому, що була зовсім голою, а через те, що роз лякувала йому рибу) шубовснула в річку і попливла. За мить мені вже було не холодно, вода бадьорила й кликала далі, далі, я охоче їй піддавалася й коли озирнулася на берег, то Іванька на містку не було. Карлик не витримав такої наруги, плюнув на розгойдані поплавки й десь захо вався у вербах. Може, пішов поласувати дикими грушками.

А я собі пливла і пливла, як навіжена, поки знов не зробилося холодно. Нараз відчула під собою всю глибину, тут справді було дуже глибоко, бо я допливла до русла, тіло несподівано обважніло, налилося страхом, і я мерщій кинулася до берега. Проте довго й незграбно боблялася на місці, ніби мене хто хапав за ноги, ніби мої бідні ніженьки заплуталися в якомусь лататті, схожому на липкі холодні долоні, і тільки на те, щоб розвернутися, я віддала всі свої сили й не знаю, чиєю волею дісталась до мілини.

Знеможена і налякана, лежала ницьма на березі й цокотіла зубами, як від пропасниці.

- Знайшли, коли засмагати. Застудитесь.

Я підвела голову і невидющими очима довго дивилася на цього низенького чоловічка, який невідь звідки взявся.

А коли його довгасте лице, нарешті, окреслилося в хисткому мареві, сказала:

- Я тебе люблю, Іваньку.

Він здивовано дивився на мене.

- Я люблю тебе. Ти що, не віриш? - закричала я, аж на очі набігли сльози. - Ідіть до хати, - сказав він. - Вам треба зігрітися.

- Ти ж думаєш, що я покину тебе! - Ідіть до хати, - повторив карлик.

- Чому мені ніхто не вірить? - закричала я не своїм голосом.

Він дивився на мене мовчки і злякано. Потім підняв халат, що валявся поруч, і простяг мені.