Розділ «ІІ»

- Ні, у нас є свої канали. А ви, Анастасіє Михайлівно, часом не з цього приводу літали на Батиєву гору?

Ця безцеремонність мене насторожила. Невже він знає так багато? І що саме?

- То моя приватна справа, - холодно сказала я.

- Безперечно. Але за приватні справи теж убивають.

- Так, я була в нашій майстерні. Думала, може…

- Що?

- Ну, може, на щось натраплю. Але там усе, як і було.

- То ви тепер серйозно ставитесь до моїх версій?

- Я думаю, що мій чоловік загинув. Але в моєму стані… що вже тільки не лізе в голову. Звихнутися можна.

- Цього не варто робити, - сказав він. - Навпаки, треба зібратися з думками й згадати, хто міг погрожувати вашому чоловікові. Може, пригадаєте якесь ім’я, прізвисько…

Може, сюди хтось до вас приїжджав.

Він таки щось знає, подумала я. Нишпорка, який копирсається у використаному туалетному папері, міг бути і на Лисій горі, дивно, як я його там не побачила.

- Хтось приїжджав, хтось - ні. Але то не до мене.

- Ну, ви їх усе таки бачили?

- Вони ж тепер усі на одне лице. Машини у них однакові, голови макогони, балачки.

- Що правда, то правда, - зітхнув Притула.

- Ну, були тут одні недавно, на джипі приїхали. Чорний такий джип, марки не знаю. Вийшов один з машини, Нестора питав.

- А сам не назвався?

- Воно мені треба? Я ж не знала, чим усе скінчиться. - І номер машини, звичайно, теж не запам’ятали.

- Ні, я тепер у такому стані, що не згадаю нічого. Не знаю, на якому світі живу.