Розділ «ІІ»

- Без ріг.

- Зрозуміло. Ну, що ж, без ріг, то й без ріг. Але ми його знайдемо. Чи його, чи когось іншого. І знаєте, чому, Анас тасіє Михайлівно? Ні? Тому що ідеальних убивств не буває, - сказав він задоволено і, якби в його руці не було борульки, то потер би долоньками. - Так, ви можете мені заперечити, що деяких убивць не знаходять, особливо там, нагорі, але то не через те, що не можуть знайти. Убивця завжди залишає слід. Завжди. І знаєте, чому, Анастасіє Михайлівно? - знов запитував і сам собі відповідав великий слідець. - Тому що слідів не залишають тільки привиди. При ви ди. Та й то не тому, що вони безтілесні.

А знаєте - чому?

Він примовк і відповів на своє запитання лиш після того, як, постукуючи борулькою об внутрішню стінку каміна, витрусив з неї попіл.

- Тому, що у привидів немає мотивів.

Притула намагався впіймати те враження, яке справили на мене його слова, і я б не здивувалася, якби зараз дістав зі своєї течки маленьку скрипочку й заграв. Однак великий слідець сховав туди люльку борульку і дістав не скри почку, а… раптом потягнувся рукою до призьбочки і взяв коцюбку.

- Це що? - прикинувся дурником. - Жар розгрібати?

- Можна й жар, - сказала я. - А можна підворушувати дрова.

- Гм… - він звузив очка в щілинки, оскільки примру женим очам завжди видніше. Та й у щілини люди бачать більше, ніж на відкритому просторі. - Цікаво…

Притула повернув коцюбку другим боком, і я не пові рила своїм широко відкритим очам: навіть звіддалік на ній було видно темно руді плями - саме на тому місці, яке було між ложеснами зґвалтованої цариці і яке я щойно помила й витерла рушником. Помила, та в поспіху не могла й подумати, що це лиш на мокрому металі нічого не видно, а коли він підсохне, плямини знову проступлять. Так проступає іржа на одному і тому ж місці, якщо не зітреш її до останньої грамини.

Притула так і сказав: - Іржа чи що? - і нігтем мізинця став шкрябати темно руду лишаїну.

Ні, це треба справді бути або пришелепкуватим наха бою, або геніальним слідцем, щоб отак прийти в чужий дім і шкребтися брудними нігтями в усьому, що трапиться під руку.

- Начебто свіжа. Протріть сухою ганчіркою, - сказав цей геніальний нахаба і володар унікальної люльки бо рульки, завдяки якій він таки дістався до коцюбки, котра муляла йому око давно.

- Ради Бога, навіщо? - знизала я плечима. - То не така дорога річ, щоб ще руки об неї бруднити.

- Вам видніше, - сказав він. - Ви як собі хочте, а мені пора бігти, - сказав цей великий дбайливець чужого майна і володар розтоптаних сандалів скороходів, у яких він справді майже побіг до дверей, раптово втративши до мене будь яку цікавість.

Я не встигла вийти і за поріг, як його пошарпаний «мос квич» торохтів уже лісом, залишивши біля воріт хмару чорного диму.

Повернувшись назад, я взяла коцюбку, підійшла до вікна і роздивилась її зблизька. Так, це була кров - верхній свіжіший шар змився разом із попелом, а нижній присох.

Я знов ретельно вимила коцюбку, цього разу вже мачулкою з милом, а тоді пошкребла ще й пемзою, бо в кількох місцях крівця пристала до залізяки достоту, як та іржа.

Завершивши процедуру, я ще якийсь час повагалася, куди ліпше покласти коцюбку - чи на її звичне місце, чи заховати десь у комору, - й поклала все таки знов на призьбочку каміна. Хай лежить там до кращих часів.

А мені… мені після цієї відьомської ночі, дурманних запахів і таких же балачок з геніальним, а тому божевіль ним слідцем… час подихати свіжим повітрям.