Розділ «Книга п'ята»

— Я й так завжди хочу їсти.

— Я теж.

Ми вийшли на сніговій, але кругом були такі замети, що йти десь далеко просто не випадало. Я рушив уперед, прокладаючи стежку до станції, однак ми йшли дуже довго, поки дісталися туди. Мело так, що ми майже нічого не бачили, та врешті добрели до невеличкого пристанційного заїзду, обчистили одне одного віничком і, сівши на лаву, замовили вермуту.

— Оце сьогодні заметіль,— сказала буфетниця.

— Еге ж.

— Цього року сніг упав пізно.

— Еге ж.

— А можна, я з'їм шоколадку? — спитала Кетрін.— Чи вже скоро обідати? Я весь час хочу їсти.

— Ну то й з'їж,— сказав я.

— Я візьму з горіхами,— сказала Кетрін.

— Вони таки смачні,— сказала буфетниця.— Я сама їх найдужче люблю.

— А я вип'ю ще вермуту,— сказав я.

Коли ми вийшли і рушили назад, нашу стежку вже геть замело снігом. На місці глибоких слідів були тільки ледь помітні ямки. Сніг шугав нам просто в обличчя й заліплював очі. Ми почистились і пішли до себе нагору обідати. Обід подавав пан Гуттінген.

— Завтра вже можна й на лижі,— сказав він. — Ви вмієте, пане Генрі?

— Ні. Але хочу навчитися.

— То легко навчитеся. На різдво приїздить мій син, він вас навчить.

— От і добре. Коли він приїде?

— Завтра ввечері.

Коли ми сиділи по обіді в своїй невеличкій кімнаті біля груби й дивилися, як за вікном мете сніг, Кетрін спитала:

— А ти не хотів би, любий, поїхати кудись без мене, побути в чоловічому товаристві, покататись на лижах?