Розділ «Книга п'ята»

— Як часто тепер? — спитав я.

— Приблизно через хвилину.

— Ви ще не снідали?

— Зараз піду перекушу,— сказав він.

— Вам неодмінно треба попоїсти, докторе,— сказала Кетрін.— Мені прикро, що я так довго вас затримую. Чи не можна, щоб мій чоловік давав мені наркоз?

— Коли хочете, можна,— відказав лікар.— Повертайте до цифри два.

— Зрозуміло,— сказав я. На диску був покажчик, що обертався з допомогою регулятора.

— Зараз треба,— мовила Кетрін. Вона міцно притисла маску до обличчя.

Я повернув диск до цифри два, а коли Кетрін пустила маску, відвів його назад. Я був задоволений, що лікар приставив мене хоч до якогось діла.

— Це ти сам пустив, любий?— спитала Кетрін. Вона погладила мене по руці.

— Авжеж.

— Який же ти славний. — Вона трохи сп'яніла від наркозу.

— Я снідатиму в сусідній кімнаті, — сказав лікар.— Як треба буде, зможете зразу ж покликати мене.

Крізь відчинені двері я бачив, як він їсть, а коли трохи перегодя позирнув туди знову, він лежав на канапці й курив сигарету. Тим часом Кетрін дедалі дужче знесилювалася.

— Як по-твоєму, розроджусь я врешті чи ні?

— Ну аякже.

— Я силкуюсь як тільки можу. Штовхаю його, штовхаю, а воно все не йде. Ось зараз буде. Дай, дай...

О другій годині я пішов підобідати. У кав'ярні було кілька чоловік, на столиках перед ними стояла кава й чарки з вишнівкою і марком[44]. Я сів за столик.

— Попоїсти щось є? — запитав офіціанта.

— Година підобідку вже скінчилась.