Розділ «Книга п'ята»

— Ти йди, любий,— сказала Кетрін.— Піди десь поснідай. Сестра каже, що це ще не скоро скінчиться.

— Перші пологи здебільшого тривалі,— сказала сестра.

— Прошу тебе, йди поснідай,— сказала Кетрін. — У мене все добре, правда.

— Я ще трохи побуду,— сказав я.

Перейми повторювались рівномірно, потім послабли. Кетрін була страшенно збуджена. Коли напад болю був сильний, вона казала, що схопило добре. А коли перейми почали слабшати, посмутніла й засоромилась.

— Іди, іди, любий,— сказала вона.— Мабуть, мені просто ніяково, коли ти тут.— Обличчя їй знову викривив біль.— О, оце вже краще. Я так хочу бути хорошою дружиною і народити тобі дитину без усяких дурниць. Прошу тебе, любий, іди поснідай, а тоді прийдеш знов. Мені без тебе нічого не станеться. Сестра така добра до мене.

— Ви маєте доволі часу, щоб поснідати,— сказала сестра.

— Тоді я піду. До побачення, мила.

— До побачення,— сказала Кетрін.— Поснідай там як слід і за мене.

— А де тут можна поснідати? — спитав я сестру.

— У кінці вулиці біля площі є кав'ярня, — сказала вона. — Там уже має бути відчинено.

Надворі розвиднялось. Я пройшов безлюдною вулицею до кав'ярні. У вікнах світилося. Я зайшов і став біля цинкового прилавка, і старий за прилавком подав мені склянку білого вина та бріош[43]. Бріош була вчорашня. Я вмочив її у вино і їв, а потім випив склянку кави.

— Чого це ви так раненько? — спитав старий.

— Привіз дружину до лікарні, має родити.

— Он воно що. Ну, хай щастить.

— Налийте мені ще склянку вина.

Наливаючи, він надто перехилив пляшку, і трохи вина витекло на цинковий прилавок. Я випив, заплатив гроші й пішов. На вулиці біля будинків стояли повні сміттєві відра, дожидаючи сміттяра. Коло одного відра, щось винюхуючи, крутився собака.

— Чого ти тут шукаєш? — спитав я і зазирнув у відро, чи нема там чогось, щоб витягти для нього; та зверху була тільки кавова гуща, сміття і кілька засохлих квіток. — Нічого тут немає, собацюро,— сказав я. Собака потюпав на той бік вулиці.

У лікарні я піднявся сходами на поверх, де була Кетрін, і пройшов коридором до її палати. Тоді постукав у двері. Ніхто не озивався. Я відчинив двері. У кімнаті нікого не було, тільки валіза Кетрін лежала на стільці та на гачку в стіні висів її халат. Я вийшов і рушив коридором, шукаючи кого-небудь. Нарешті побачив незнайому сестру.

— Де мадам Генрі?