Розділ «Книга п'ята»

Якось перед ранком, годині о третій, я прокинувся, почувши що Кетрін неспокійно ворушиться в ліжку.

— Тобі негаразд, Кет?

— У мене якісь напади болю, любий.

— Рівномірні?

— Та ні, не дуже.

— Якщо почнуться рівномірні, поїдемо до лікарні.

Я був зовсім сонний і одразу ж заснув. Та невдовзі прокинувся знов.

— Мабуть, ти все-таки подзвони лікареві,— сказала Кетрін.— Здається, це таки воно.

Я підійшов до телефону й подзвонив лікареві.

— Як часто настають напади? — запитав він.

— Як часто воно настає, Кет?

— По-моєму, десь кожну чверть години. ,

— Тоді везіть її до лікарні,— сказав лікар.— Я теж одягнуся й зараз же поїду туди.

Я повісив трубку, а тоді подзвонив у привокзальний гараж, щоб викликати таксі. Там довго ніхто не брав трубки. Та врешті я додзвонився до якогось чоловіка, і він пообіцяв негайно прислати машину. Кетрін одягалась. Її валіза вже була напакована речами, потрібними їй у лікарні, та білизною для немовляти. Ми вийшли в коридор, і я подзвонив ліфтерові. Ніхто не озивався. Я спустився вниз. Там не було нікого, крім нічного швейцара. Я сам підняв ліфт нагору, заніс валізу Кетрін, тоді й вона зайшла в кабіну, і ми поїхали вниз. Швейцар відчинив нам двері, і ми сіли на кам'яний парапет надвірних сходів чекати таксі. Ніч була ясна, і на небі сяяли зорі. Кетрін була дуже схвильована.

— Я така рада, що вже почалося,— сказала вона.— Тепер ще трохи — і все воно буде позаду.

— Ти в мене славна хоробра дівчинка.

— Я не боюся. От тільки б скоріш уже те таксі.

Ми почули гуркіт машини, що їхала вулицею, і побачили світло фар. Вона спинилася біля під'їзду, і я допоміг Кетрін сісти, а водій поклав її валізу на переднє сидіння.

— До лікарні,— сказав я.

Ми від'їхали від готелю й повернули нагору.