Розділ «Книга третя»

— Скажу: «Благословіть мене, отче, я вбив сержанта».

Всі троє засміялися.

— Він у нас анархіст, — сказав Піані.— До церкви не ходить.

— Піані теж анархіст, — сказав Бонелло.

— Ви справді анархіст? — запитав я.

— Ні, лейтенанте. Ми соціалісти. Ми всі з Імоли.

— Ви ніколи там не були?

— Ні.

— Прегарне містечко, лейтенанте, побий мене бог. Ось приїжджайте до нас після війни, ми вам покажемо де там що.

— А ви всі там соціалісти?

— Геть усі.

— А містечко гарне?

— Пречудове. Ви зроду ще такого не бачили.

— Як же ви стали соціалістами?

— Усі ми соціалісти. Всі як є. Завжди були соціалістами.

— Приїжджайте, лейтенанте. Ми й з вас зробимо соціаліста.

Попереду дорога завертала ліворуч, на невисокий узгірок, де був яблуневий сад, обнесений кам'яною огорожею. Коли дорога пішла нагору, водії притихли. Ми простували далі всі гуртом, не сповільнюючи ходи, бо час не ждав.

Розділ XXX

Згодом ми вийшли на дорогу, що вела до річки. По дорозі, аж до самого мосту, простяглась довга валка покинутих ваговозів та підвід. Ніде не видно було ні душі. Вода в річці дуже піднялась, і міст був висаджений посередині: кам'яна арка завалилася в річку, і бура вода струміла поверх неї. Ми подалися берегом, шукаючи, де б переправитись на той бік. Я знав, що десь вище проти течії є залізничний міст, і сподівався, що ми зможемо перейти річку там. Стежка була мокра й слизька. Самого війська ми ніде не бачили — тільки покинуті ваговози та різне майно. Понад річкою взагалі не було нікого й нічого, окрім мокрих чагарів та розгрузлої землі. Ми простували далі берегом і врешті побачили залізничний міст.

— Дуже гарний міст,— сказав Аймо.