Розділ «Книга третя»

— А може, війна скінчиться, — озвавсь Аймо.

Ми швидко простували дорогою. Сонце силкувалось пробитися крізь хмари. Край дороги стояли шовковиці. За ними було видно наші незграбні фургони, загрузлі серед поля. Піані теж озирнувся.

— Щоб витягти їх, доведеться прокласти туди дорогу, — сказав він.

— Оце б нам тепер велосипеди,— сказав Бонелло.

— В Америці їздять на велосипедах? — запитав Аймо.

— Раніш їздили.

— Добра річ велосипед,— сказав Аймо. — Просто-таки чудова річ.

— Нам би тепер велосипеди,— повторив Бонелло. — Ходити пішки я не мастак.

— Стріляють? — спитав я. Мені начебто почулися віддалені постріли.

— Не знаю, — мовив Аймо. Він теж прислухався.

— Начебто стріляють, — сказав я.

— Найперше ми побачимо кінноту, — сказав Піані.

— Здається, в них немає кінноти.

— Дай боже, щоб не було, — сказав Бонелло. — Я не хочу, щоб мене взяла на списи якась падлюча кіннота.

— А ви хвацько поклали того сержанта, лейтенанте,— сказав Піані.

Ми йшли чимдуж.

— То я його вбив, — заперечив Бонелло. — Я в цю війну ще нікого не вбив, але все життя хотів убити сержанта.

— Убив курку на сідалі,— сказав Піані.— Не дуже прудко він летів, коли ти вбив його.

— Дарма. Все одно тепер довіку пам'ятатиму. Я таки вбив ту падлюку сержанта.

— А що ти скажеш на сповіді? — запитав Аймо.