Розділ «Книга третя»

— Не вірю, що й ті, і ті складуть зброю водночас.

— Мабуть, таки ні. Навряд чи можна цього сподіватись. Та коли я бачу, як змінилися люди, я не припускаю, щоб таке могло тривати далі.

— Хто здобув перевагу цього літа?

— Ніхто.

— Австрійці здобули,— сказав я.— Вони не віддали Сан-Габрієле. Вони й здобули перевагу. Вони не складуть зброї.

— Якщо вони почувають те саме, що й ми, можуть і скласти. Вони теж пройшли через усе те страхіття.

— Ніхто не складає зброї, маючи перевагу у війні.

— Ви руйнуєте всі мої сподівання.

— Я просто кажу те, що думаю.

— То ви думаєте, що все воно триватиме ще хтозна-доки? I нічого не станеться?

— Не знаю. Я думаю тільки, що австрійці, здобувши перевагу, не складуть зброї. Лише поразка робить людей християнами.

— Австрійці й так християни, за винятком босняків.

— Я не про віровизнання. Я про саму віру.

Він промовчав.

— Ми всі тепер сумирніші, бо нас побито. А хто зна, яким би ще став наш спаситель, коли б апостол Петро врятував його тоді в саду.

— Він лишився б такий самий.

— Не думаю, — сказав я.

— Ви руйнуєте всі мої сподівання, — повторив священик. — Я вірю, що має щось статися, і молюся за те. Відчуваю, що воно вже зовсім близько.

— Може, щось і станеться,— сказав я.— Але тільки з нами. Добре було б, якби вони почували те саме, що й ми. Але вони нас побили. Вони почувають себе краще.

— Багато солдатів завжди почували те саме. I зовсім не через те, що їх побито.