Розділ «Книга третя»

— Завтра вранці я виїжджаю на пост.

— Побачимось, коли приїдете.

— Десь прогуляємось і поговоримо.— Я провів його до дверей.

— Не спускайтеся, — мовив він.— Добре, що ви повернулись. Хоч для вас воно й не дуже добре.— Він поклав руку мені на плече.

— Непогано й для мене, — сказав я.— Добраніч.

— Добраніч. Чао!

— Чао! — сказав я. Мені страшенно хотілося спати.

Розділ XXVII

Коли прийшов Рінальді, я прокинувся, але він не заговорив до мене, і я знову заснув. Уранці я одягся й пішов ще вдосвіта. Рінальді не прокинувся.

Я ніколи перед тим не був на Баїнзіцці, і мене брало дивне відчуття, коли ми їхали берегом річки, де мене поранило, а потім почали підніматися схилом, який тоді ще був у руках австрійців. Там проклали нову круту дорогу, що нею раз по раз проїжджали ваговози. Далі дорога виходила на плоскогір'я, і я побачив попереду гаї і круті пагорби, оповиті туманом. Ті гаї було захоплено швидко, і вони лишилися цілі. Ще далі, де дорогу не прикривали пагорби, її замаскували з боків і зверху солом'яними матами. Кінчалась дорога в напівзруйнованому селі. Далі була передова. Довкола стояло багато артилерії. Будинки були сильно поруйновані, однак налагоджено все добре, і скрізь впадали в око покажчики. Ми знайшли Джіно, і він напоїв нас кавою, а потім ми вдвох пішли оглядати пости, і я познайомився з деякими людьми. Джіно сказав, що далі на Баїнзіцці, у селі Равне, стоять англійські санітарні машини. Він був дуже високої думки про англійців. Обстріли ще й досі трапляються, сказав він, але поранених небагато. Тепер, коли пішли дощі, треба чекати чимало хворих. Кажуть, ніби австрійці мають наступати, але він у те не вірить. Та й ми нібито маємо наступати, одначе поповнення не прибуває, отож, як він гадає, і це виключене. З харчами скрутно, і він буде радий повернутися до щедрого столу в Горіції. Що там подавали вчора на вечерю? Я розповів йому, і він сказав, що то просто розкіш. Особливо потішило його dolce[26]. Я не вдавався в деталі, сказав тільки, що було dolce, і він, певне, уявив собі щось куди вишуканіше, ніж хлібний пудинг.

Чи не знаю я, куди його тепер пошлють? Не знаю, сказав я, але кілька наших машин тепер у Капоретто. О, туди він залюбки поїхав би. То приємне містечко, і гори тамтешні йому подобаються. Він був славний хлопець, і всі його любили. Він сказав, що коли й було де справжнє пекло, то це на Сан-Габрієле і за Ломом, де так погано скінчилась наша атака. Сказав, що в гаях на схилах хребта Тернова, позаду й вище від нас, у австрійців багато артилерії і вони щоночі запекло обстрілюють дороги. Особливо дошкуляє йому батарея морських гармат. Їх легко розпізнати з того, як низько летить снаряд. Чуєш постріл — і майже в ту саму мить пронизливе виття. Стріляють звичайно одразу дві гармати, одна за одною, і від вибуху розлітаються величезні осколки. Він показав мені гладенький металевий уламок із щербатими краями, понад фут завдовжки. З вигляду метал скидався на бабіт.

— Навряд чи з них багато пуття, — сказав Джіно. — Але мене вони страхають. Звук такий, наче воно летить просто на тебе. Спершу — бабах, потім одразу оте виття, а тоді вибух. Що з того, як і не поранить, коли лякаєшся на смерть?

Він сказав, що позиції навпроти нас займають тепер хорвати, є і мадяри. Наші частини й досі стоять так, як наступали. Дротяних загороджень однаково що нема і відступати теж нема куди, якщо австрійці раптом ударять. Добрі оборонні позиції були б на невисоких узгір'ях, тут-таки на плато, але ніхто не подбав, щоб підготувати їх до оборони. Ну, а взагалі, як мені сподобалась Баїнзіцца?

Я сподівався побачити рівнішу місцевість, більш схожу на плато. Мені й на думку не спадало, що вона вся така горбиста.

— Alto piano,— сказав Джіно,— але не piano[27].

Ми знову спустилися в льох під будинком, де він оселився. Я сказав, що як на мене, то легше й вигідніше вдержувати окремий гірський гребінь, якщо він сплощений і трохи запалий досередини, аніж пасмо невеликих узгір'їв. Наступати схилом гори анітрохи не важче, ніж на рівнині, доводив я.

— А це вже яка гора, — заперечив він.— Візьміть ви Сан-Габрієле.

— Гаразд, — сказав я.— Але де було найскрутніше? На вершині, де рівно. До вершини добулися досить легко.

— Не дуже-то й легко.

— Хай так,— сказав я,— але там були особливі умови, бо то, власне, вже не так гора, як фортеця. Австріяки укріплювали її протягом років.