Розділ «Книга третя»

— Хіба що на кілька хвилин.

— Ходім.

Ми піднялися сходами й зайшли в мою кімнату. Я ліг на ліжко Рінальді. Священик сів на моє — ординарець уже постелив мені постіль. У кімнаті було темно.

— Ну, — сказав священик, — то як ви насправді себе почуваєте?

— Та все гаразд. Тільки оце сьогодні стомився.

— Я теж стомився, хоча й не було чого.

— Що чути на фронті?

— По-моєму, війні скоро кінець. Не знаю чому, але так мені здається.

— З чого?

— Ви бачили, який став наш майор? Сумирний, правда? От і багато хто тепер так.

— А я й сам щось таке відчуваю, — сказав я.

— Літо було жахливе, — провадив священик. Тепер він був упевненіший, ніж тоді, коли я бачив його востаннє.— Ви навіть уявити собі не можете, що діялось. Усе те треба було побачити на власні очі. Цього літа багато хто зрозумів по-справжньому, що таке війна. Є офіцери, яких я вважав нездатними це зрозуміти, але й вони зрозуміли.

— Що ж буде? — Я водив рукою по ковдрі.

— Не знаю, але гадаю, що довго так тривати не може.

— То що ж буде?

— Складуть зброю.

— Хто?

— I ті, і ті.

— Дай боже,— сказав я.

— Ви не вірите в це?