Розділ «Книга перша»

— Я трохи проведу вас.

— Та я ж чудово себе почуваю.

Ми йшли містом, і я жував кавові зерна. Біля в'їзду до вілли, яку займали англійці, Рінальді попрощався.

— На добраніч, — сказав я.— А ви чому не хочете зайти?

Він похитав головою:

— Ні. Мені потрібні простіші втіхи.

— Дякую за кавові зерна.

— Пусте, малюк. Пусте.

Я рушив під'їзною алеєю. Обабіч мене чітко вирізнялися темні обриси кипарисів. Я озирнувся і, побачивши, що Рінальді стоїть і проводжає мене очима, помахав йому рукою.

Я сів у вестибюлі вілли й чекав, поки вийде Кетрін Барклі. Хтось з'явився в кінці вестибюля. Я встав, але то була не Кетрін. То була міс Фергюсон.

— Здрастуйте,— мовила вона.— Кетрін попросила сказати вам, що сьогодні, на жаль, побачитися з вами не може.

— Як шкода. Сподіваюсь, вона не захворіла?

— Їй трохи нездужається.

— Скажіть їй, будь ласка, що я дуже засмутився,

— Гаразд, скажу.

— Як гадаєте, чи варто мені прийти завтра?

— А чого ж ні.

— Красно дякую,— сказав я.— На добраніч.

Я вийшов за двері й раптом відчув себе самотнім і спустошеним. Перед тим побачення з Кетрін не так уже мене обходило, я добряче підпив і мало не забув про нього взагалі, а от тепер, коли не зміг побачити її, почував себе самотнім і неприкаяним.

Розділ VIII