Розділ «Частина друга»

Одної ночі — вже не знаю, якого й числа, — я заснув на світанку, і то важким хворобливим сном. А прокинувшись, побачив Неда — він схилився наді мною й пошепки сказав:

— Тікаймо!

Я схопився.

— Коли?

— Сьогодні вночі. Зі всього видно, що «Наутілус» зараз без нагляду. Всі мовби повмирали. Ви будете готові, пане професоре?

— Так. Але де ми?

— Поблизу землі. Я вранці наглянув її крізь туман за миль двадцять на схід.

— Що за земля?

— Не знаю. Та хай там яка, а нас прихистить.

— Гаразд, Неде! Ми цієї ночі втікаємо, хоч би й довелося потонути в морі.

— Море бурхливе, вітер навальний, та легким човником «Наутілуса» проплисти двадцять миль — нехитре діло. Я вже непомітно переніс туди трохи харчів та кілька пляшок води.

— Я — з вами.

— А коли б мене заскочили, — додав Нед, — я боронитимусь, доки не вб'ють.

— Ми загинемо разом, друже Неде.

Канадець пішов. Я вийшов на палубу; хвилі так розбушувалися, що важко було встояти. Небо хмарилось, та коли за цим густим туманом лежала земля, треба втікати. Не можна марнувати ні дня, ані години.

Я повернувся до салону, побоюючись і воднораз прагнучи зустрітися з капітаном Немо, бажаючи й не бажаючи побачити його востаннє. Що б я йому сказав? Чи зміг би приховати мимовільний страх перед ним?

Ні! Ліпше не зустрічатися віч-на-віч! Ліпше забути його! А проте…

Довго-довго тяглася ця днина, остання, що її залишилося мені перебути на борту «Наутілуса»! Я сидів сам-один. Аби не збудити підозри, Нед і Консель уникали розмови зі мною.

О шостій годині я сів обідати, хоч і не хотілося. Мене аж нудило, та я присилував себе добре попоїсти, щоб тільки не охлянути. О пів на сьому ввійшов канадець і сказав:

— До відплиття не побачимось. О десятій місяць іще не зійде. Це нам на руку. Приходьте до човна. Ми чекатимемо.