Розділ «Частина друга»

— Не знаю. Та хоч чиє було б — до ночі його затоплять. То ліпше вже загинути на ньому, аніж бути причетним до помсти, не знавши навіть, чи вона справедлива.

— І я такої думки, — холодно відповів Нед. — Почекаймо ночі.

Настала ніч. На борту «Наутілуса» панувала глибока тиша. Компас показував — курс не змінився. Я чув, як обертався гвинт, швидко й ритмічно розсікаючи воду. «Наутілус» плив поверхнею, звільна похитуючись з боку на бік.

Я й мої товариші надумали тікати тоді, коли судно підійде так близько, щоб нас могли почути або побачити; на щастя, місяць світив дуже ясно. А вже діставшись корабля, ми, коли й не зможемо відвернути навислої над ним загрози, принаймні зробимо все, що дозволять обставини. Разів кілька мені здавалося: «Наутілус» готується до нападу. Але він тільки підпускав ближче супротивника, а тоді знову відходив.

Частина ночі минула спокійно. Ми чекали слушного до втечі моменту. Стурбовані, лише зрідка перемовлялися. Нед Ленд хотів уже кидатися в море. Я вмовив його зачекати. Я вважав, що «Наутілус» атакуватиме судно на поверхні моря, а тоді наша втеча буде не тільки можлива, а й легка.

О третій годині ранку, хвилюючись, вийшов я на палубу. Капітан Немо не покидав її. Зараз він стояв біля свого прапора, що маяв під легким вітерцем. Капітан не спускав з ока судна. Його погляд, до краю напружений, здавалося, тримав, гіпнотизував і тяг за собою корабля певніше, аніж буксир!

Місяць саме покидав меридіан. На сході блиснув Юпітер. В цьому супокої природи небо й океан змагалися своєю тишею і море відкривало нічним зорям найкраще зі всіх свічад, які будь-коли відбивали їхній образ.

І коли я порівнював безмежний спокій стихій із гнівом, що причаївся в утробі невловимого «Наутілуса», все єство моє здригалося.

Військовий корабель був од нас за дві милі. Він наближався, простуючи на світло «Наутілусового» прожектора. Я бачив сигнальні вогні — зелений і червоний — та білий ліхтар на фок-щоглі. Мерехтливе світло осявало такелаж: певно, топки працювали на повну силу. Снопи іскор, розжарені вуглинки вилітали з димарів і зірочками розсипалися в темряві.

Я залишався на палубі до шостої ранку, але капітан Немо, здавалося, мене не помічав. Тепер судно було всього на півтори милі від нас, і тільки-но почало світати — знову взялось нас обстрілювати. Наближався час, коли «Наутілус» кинеться на ворога, а я й мої товариші назавше розлучимося із цією людиною, судити яку я не важився.

Я вже хотів був зійти вниз і попередити Неда й Конселя, аж тут на палубу вийшов капітанів помічник із кількома матросами. Капітан Немо не бачив їх чи, може, не хотів бачити. Зразу почалося рихтування до бою. Залізні поручні, що ними обнесено палубу, опущено. Кабіну прожектора й стерничу рубку втягнено всередину майже врівень із корпусом. Поверхня металевої сигари не мала тепер жодної опуклості, яка могла б заважати «Наутілусові» в маневруванні.

Я вернувся в салон. «Наутілус» і далі плив на поверхні. Ранішнє світло осявало воду. На шибках ряхтіли червонаві відблиски сонця, що зводилося над обрієм. Море звільна котило легенькі хвилі. Починався страшний день другого червня.

О п'ятій годині лаг показав — «Наутілус» пішов повільніше. Я збагнув, що він підпускає до себе ворога. Вибухи гучнішали. Ядра падали довкола нас, врізаючись у воду з якимсь дивним свистом.

— Друзі мої,— сказав я, — час настав. Потиснемо руки, і хай береже нас Господь!

Нед Ленд був сповнений рішучості, Консель спокійний, а я ледве стримував хвилювання.

Ми перейшли до бібліотеки. Штовхнувши двері, що вели до головного трапа, я почув — люк з гуркотом зачинився.

Канадець шарпнувся до східців, але я зупинив його. Ми почули свист — це в резервуари ринула вода. Справді, за хвилину «Наутілус» занурився в воду на кілька метрів. Я зрозумів його маневр. Було вже пізно діяти. «Наутілус» мав намір ударити двопалубне судно не в його непробивний панцер, а нижче ватерлінії, де панцера вже нема.

Отже, знову ми в'язні, та ще й повинні стати невільними свідками страхітливої драми. Проте часу на роздуми вже нема. Зачинившись у мене в каюті, ми мовчки дивились один на одного. Я впав у якесь заціпеніння. В голові — жодної думки. Такий гнітючий стан буває, коли ждеш страшного потрясіння. Я чекав, я слухав, слухав усім єством!

Тим часом «Наутілус» поплив хутчій. Певно, брав розгін. Корпус тремтів. Раптом я скрикнув: «Наутілус» ударив, але не дуже сильно. Я відчув — сталевий його таран пронизує жертву. Щось тріщало, скреготіло. «Наутілус» проходив крізь тіло корабля, неначе голка крізь полотно!

Я не міг більше витерпіти. Нестямно, як божевільний, вибіг із каюти й кинувся в салон. Там стояв капітан Немо. Похмурий і невблаганний, він мовчки дивився в вікно правого борту.