Розділ «Частина друга»

Що далі йшли ми на південь, то частіше стрічалися нам плавучі крижані острови, то вище зводились вони над водою. На них тисячами гніздилися полярні птахи. Буревісники і фульмари оглушували нас пронизливим криком. Деякі пернаті вважали наше судно мертвим китом: сідали на нього спочити і довбали залізну обшивку, що дзвеніла під їхніми дзьобами.

За нашої плавби поміж крижин капітан Немо часто виходив на палубу. Він пильно вдивлявся в цю закинуту на край світу пустелю. Я помічав, як часом йому спалахували очі. Що хвилювало його? Чи не почувався він володарем цих недоступних людині полярних вод, цього непрохідного крижаного царства? Можливо. Та капітан мовчав. Він подовгу стояв нерухомий, у глибокій задумі, аж доки інстинкт навігатора повертав його до стерна. І він далі вів свого «Наутілуса», вправно обминаючи айсберги, що інколи сягали кількох миль завдовжки і височіли над водою на сімдесят — вісімдесят метрів. Часто айсберги-велети геть заступали обрій. На 60° широти океанову поверхню виривала суцільна крига. Проте капітан Немо притьмом знаходив якусь вузеньку щілину і сміливо скеровував туди судно, хоч і добре знав, що льоди одразу зімкнуться за ним. Так «Наутілус», покірний досвідченій капітановій руці, долав кригу. Консель дуже тішився з того, що крижини, залежно від форми й розміру, мали чітку класифікацію: айсберги, чи крижані гори; айсфільди, чи крижані поля — рівні, безкраї; фріфтайси, чи пливучі крижини; пеки, чи уламки криги — круглі або довгасті.

Температура була досить низька. Термометр, винесений на палубу, показував два-три ступні нижче нуля. Але ми не боялися холоду в теплих кожухах з морських ведмедів і тюленів. Усередині ж судна електричні печі підтримували постійне рівне тепло. Зрештою «Наутілус» міг зануритись на кілька метрів під воду, де ми відразу попадали в цілком терпиму температуру.

Якби ми появились у цих широтах на два місяці раніше, застали б тут безперервний день; але полярна ніч уже забирала в нього по три-чотири години; згодом ніч на півроку вкриє темрявою ці приполюсові терени.

П'ятнадцятого березня ми пройшли на широті Південних Ново-Шотландських і Південних Оркнейських островів. Капітан Немо сказав мені, що колись тут водилася сила-силенна тюленів, та англійські й американські китобої в хижацькій жадобі винищили їх геть усіх, і в цих водах, де колись вирувало життя, запанувало безгоміння смерті.

Шістнадцятого березня перед восьмою годиною ранку «Наутілус», простуючи п'ятдесят п'ятим меридіаном, перейшов Південне полярне коло. На судно звідусіль сунула крига, заступаючи обрій. Одначе капітан Немо невпинно плив на південь.

— Куди він іде? — питався я.

— Вперед, — відповідав Консель. — Ітиме, доки вмерзне в лід, а тоді стане.

— Не ручуся за це! — сказав я.

По щирості, ця небезпечна мандрівка була мені до серця. І не висловити всього захоплення перед пишною красою полярного краю! Яких величних постав набувало це крижане громаддя! Тут воно зводиться архітектурними ансамблями східних міст з їхніми мінаретами й численними мечетями. Там, ніби від землетрусу, валиться додолу. Видиво безнастанно міняється під навкісним промінням сонця, а то раптом усе зникає в сірій віхолі. Зненацька — звідусільний гуркіт, здиблені айсберги розсипаються в безладні купи криги, — і знову декорація міняється, ніби краєвид у діорамі.

А що «Наутілус» пірнав під воду, коли айсберги зштовхувалися один із одним, то в плинному середовищі цей гуркіт був куди гучніший і від падіння крижаних скель навіть у глибинах океану починала небезпечно вирувати вода. Тоді «Наутілус» перекидався з хвилі на хвилю, ніби кволе суденце, віддане на поталу навісній стихії.

Бувало, не бачивши жодного виходу з крижаних обіймів, я вже думав, що ми остаточно захрясли. Проте капітан Немо за найменшими, тільки йому відомими ознаками знаходив якусь нову щілину. Він непохитно обирав рівчаки синюватої води на крижаних полях. Видно, капітан уже не вперше вів «Наутілуса» антарктичними морями.

Але сімнадцятого березня крига геть заступила нам шлях. Це ще не була смуга вічної мерзлоти, а тільки скуті морозом просторі крижані поля. Та ця перепона не могла зупинити капітана. «Наутілус», ніби крицевий клин, ввігнався в кригу, і вона з тріском покололася на шматки. Судно розбивало лід, як у давнину потужний таран. Уламки льоду, метнувшись догори, градом сипалися довкола нас. Самою лише силою інерції «Наутілус» прокладав собі шлях. Не раз він з розгону вискакував на крижану брилу і ламав її своєю вагою; часом пірнав під лід і, похитуючися з боку на бік, трощив його.

У ці дні на морі лютував шквал. Все довкола оповивав густий туман; з одного кінця палуби не видно було другого. Вітер часто міняв напрям. Сніг обліплював палубу таким твердим шаром, що його треба було кайлувати. Тільки-но температура падала до п'яти ступнів нижче нуля, весь «Наутілус» зокола обростав кригою. За цих умов вітрильне судно не зрушило б з місця, бо всі його блоки й талі взялися б льодом. Тільки судно з електричним двигуном, що не потребує ні вітрил, ні вугілля, могло плавати в таких широтах.

Стовпчик барометра падав. На компас не можна було покладатися: його знавісніла стрілка металася навсебіч; що ближче підходили ми до магнітного південного полюса, який не сходиться з географічним полюсом Південної півкулі, то стрілка компаса давала дедалі суперечливіші показники. Справді-бо, за Ганстеном — південний магнітний полюс на 70° широти і 130° довготи, за спостереженнями Дюперре — на 135° довготи і 70°30′ широти. Отже, треба було робити численні контрольні спостереження, переносячи компаса в різні частини судна, і виводити пересічні показники. Часто нам доводилося визначати пройдений шлях за допомогою лага, допускаючись при цьому значних похибок, бо, йдучи звивистими тріщинами, судно раз по раз міняло курс.

Нарешті, вісімнадцятого березня, по багатьох марних спробах пробити собі шлях «Наутілуса» остаточно затерло кригою. Це вже були не брили, не плавучі крижини й не крижані поля, а непорушний бар'єр із скутих між собою льодових гір.

— Крижані тороси! — мовив канадець.

Я зрозумів: Нед Ленд, як і всі мореплавці, вважає, що ця перепона — нездоланна. Близько полудня визирнуло сонце, і капітан Немо досить точно визначив координати: 51°30′ довготи і 67°39′ південної широти. Отже, ми ввійшли в зону Антарктики.

Усе море захаращене горами льоду: ніде ні латочки чистої води! Довкола «Наутілуса» розлягалася неозора покопирсана рівнина, безладне нагромадження крижаних брил, як на річці під час льодоходу, тільки у велетенських масштабах. То тут, то там гострі шпилі, стрілчасті верховини зводилися догори футів на двісті; а далі — крижані стромовини, ніби величезні дзеркала, повиті сірявим серпанком, відбивали сонячне проміння, яке пробивалося крізь туманну заслону. Скорботна природа, скована похмурим безгомінням що його вряди-годи ледве порушували буревісники та пуфіни лопотінням крил! Все закрижаніло тут, навіть звук.

Отже, «Наутілус» змушений був зупинити свій відважний лет у крижаній пустелі.