Розділ «Частина перша»

Тубілець стояв зовсім близько, і вбити його було дуже легко, але я вважав за краще почекати, доки він викаже лихі наміри. За такої оказії європейці мусять не нападати, а тільки захищатися.

Під час відпливу тубільці шастали біля «Наутілуса», але не виявили ніякої ворожості. Вони часто повторювали слова «ассаї», і я розумів з їхніх жестів — папуаси запрошують мене вийти на берег, але мав за обачніше не користатися з цієї гостинності.

Отже, того дня нам не пощастило відвідати острів, на превеликий жаль Неда Ленда, якому хотілося поповнити припас. Та спритний канадець не гаяв марно часу — він заходився консервувати м'ясо й борошно, привезені з острова Гвебороар. Що ж до тубільців — вони повернулися на острів, тільки-но почався приплив і верхів'я коралових рифів стало зникати під водою. Але на березі юрмилося їх дедалі більше. Мабуть, вони прибували з навколишніх островів, точніше кажучи, з Папуа. Одначе я не помітив жодної піроги.

Знічев'я надумав я закинути невода в ці чудові прозорі води, крізь які виднілося морське дно, всіяне мушлями, зоофітами й водоростями. До речі, це був наш останній день у цих краях, бо назавтра — так пообіцяв капітан Немо — судно вийде в одкрите море.

Я гукнув Конселя, і він приніс мені легкого волочка, подібного на той, котрим ловлять устриць.

— А як дикуни? — спитав Консель. — З дозволу пана професора, мені здається, вони не такі вже й люті.

— Та все-таки, друже мій, вони людожери.

— Хай і так, а, видно, люди чесні,— відповів Консель. — Може ж бути ненажера чесним! Одне одному не заважає.

— Гаразд, Конселю. Я пристаю на твою думку, що вони чесні людоїди і чесно пожирають своїх бранців. А все ж я не бажаю, щоб мене — бодай і чесно — з'їли, тим-то триматимусь обачно, бо капітан «Наутілуса» й досі не вжив заходів безпеки. Ну, а тепер до роботи!

Дві години ми завзято працювали, але нічого путящого не виловили. Волочок набився всякою всячиною: «мідасовими вухами», «арфами», надто «молотками», найгарнішими з усіх, що їх доводилось мені бачити. Було тут ще кілька голотурій, перлівниць і десь із дюжину невеличких черепах; ми віддали їх до камбуза.

І раптом, коли я вже ні на що не сподівався, побачив найбільше чудо, певніше сказати — найбільшу потворність природи. Сталося це несподівано. Консель закинув волочок і витяг купу розмаїтих черепашок. Я запустив між них руку і враз заволав криком конхіолога — найпронизливішим криком, на який тільки спроможна людська горлянка.

— Що сталося з паном професором? — здивовано запитав Консель. — Чи не вжалило щось?

— Ні, друже мій, та я ладен поплатитися пальцем за таку знахідку!

— За яку знахідку?

— За цю мушлю, — відповів я, показуючи об'єкт радощів.

— Але ж це простісінька пурпурова олива з роду олив, ряду гребінчастозябрових, класу черевоногих, типу молюсків…

— Авжеж, Конселю, тільки у звичайної мушлі закруток іде справа наліво, а в цієї навпаки, зліва направо!

— Хіба ж то можливо?! — гукнув Консель.

— Так, друже мій, це мушля-лівачка.

— Мушля-лівачка? — повторив вражений Консель.