Розділ «Частина перша»

— Так, капітане, — відповів я. — Та, на лихо, ми привели з собою цілу ватагу двоногих, надто близьке сусідство з якими дуже мене непокоїть.

— Яких двоногих?

— Дикунів!

— Дикунів? — перепитав насмішкувато капітан Немо. — І ви дивуєтеся, пане професоре, що, ступивши на землю в будь-якій точці земної кулі, натрапляєте на дикунів? Дикуни! А де ж їх нема? Та й чим ці люди, що ви їх взиваєте дикунами, гірші від інших?

— Але ж, капітане…

— Щодо мене, пане професоре, то я повсюдно стрічаю дикунів.

— Одначе, коли ви не бажаєте здибатися з ними ще й на борту «Наутілуса», годилося б ужити якихось заходів.

— Не хвилюйтеся, пане професоре, тут вони не страшні.

— Та їх дуже багато.

— Скільки ж?

— Щонайменше сотня.

— Пане Аронаксе, — сказав капітан Немо, знов опускаючи пальці на клавіші,— коли б навіть усі тубільці Нової Гвінеї збіглися на цей берег, то й тоді вони не становили б аніякісінької загрози «Наутілусові».

Капітанові пальці забігали по клавішах, і я помітив, що він ударяє тільки по чорних кісточках, котрі надають мелодії суто шотландського колориту. Поринувши в мрії, він скоро забув про мене. Я не зважився більше до нього обзиватися.

Я вийшов на палубу. Вже настала ніч. Під цими широтами сонце заходить хутко, тут майже не буває вечірніх сутінків. Удалині ледве манячіли невиразні обриси острова Гвебороар. Але ватри, що тут і там горіли на березі, свідчили, що тубільці й гадки не мають розходитись.

Я довго сидів самотою на палубі, то думаючи про тубільців, — та вже без страху, бо перейнявся капітановою певністю, — то забуваючи про них, упиваючись чарами тропічної ночі. Подумки линув я до Франції, слідом за зодіаковими сузір'ями, що за кілька годин засяють над нею. Мерехтіли зорі, між ними світив повний місяць. І мені спало на думку, що цей вірний та поштивий супутник за одну добу знову вернеться сюди, підійме океанові води й звільнить «Наутілус» із коралових лещат.

Опівночі, допевнившись, що на темних водах панував такий же спокій, як і на березі, я повернувся до своєї каюти й ліг спати.

Ніч минула спокійно. Папуаси, певна річ, злякалися страхіття, що лежало на мілині, а то б вони відчиненим люком легко проникли всередину «Наутілуса».

Восьмого січня о десятій годині я вийшов на палубу. Поволі танула світанкова мла. Незабаром із пітьми виринув острів — спершу береги, а там і шпилі гір.

Тубільці й досі юрмилися на березі; їх за ніч побільшало — було вже душ із п'ятсот — шістсот. Кілька дикунів, скориставшись із відпливу, що оголив коралові рифи, наблизилися до «Наутілуса» й зупинились за два кабельтових од судна. Я добре їх бачив. То були папуаси, люди гарного племені, з атлетичною будовою, високим чолом, великим, але не плескатим носом, білими зубами. Кучеряве волосся, пофарбоване на червоне, яскраво виділялося на їхній шкірі, чорній і лискучій, як у нубійців. У мочках вух, розрізаних й витягнених донизу, висіли кістяні сережки. Своїм звичаєм дикуни були голі. Я помітив між ними кількох жінок; їхні стегна від крижів до колін прикрито спідницями, сплетеними із трав і підперезаними поясом із ліан. Ватажки мали на шиї оздобу у вигляді півмісяця і намисто з червоних та білих скелець. Майже всі вони були озброєні луками, стрілами й щитами; за плечима — щось на взірець сітки, повної круглих камінців, які метали вони пращею досить влучно.

Один із ватажків підійшов до самого «Наутілуса» і став пильно його роздивлятися. Певно, то був вождь вищого рангу, бо його обвивала габа з барвистого бананового листя із зубчастою оздобою.