Розділ «Академія Ґейтена»

— Тому що ти прокидалася, — перебив її Том. — Думаю, ти про нього ще не раз почуєш. І побачиш. — Він замовк. — Якщо, звісно, йому буде що сказати. Я нічого не розумію, Клаю. Це зробили ми. Саме ми, і їм це відомо, я переконаний.

— Так, — погодився Клай.

— Тоді навіщо вбивати безневинних подорожніх, якщо можна було 6 з такою самою легкістю — ну, майже з такою самою — вдертися сюди й перебити нас? Тобто ідея помсти для мене зрозуміла, але я не бачу в цьому сенсу...

І тут Джордан раптом зісковзнув зі стільця і з тривогою почав озиратися навсібіч.

— А де Директор?

Клай наздогнав Джордана тільки на сходовій клітці другого поверху.

— Стривай, Джордане, — гукав він.

— Ні. — Його обличчя було більш блідим і переляканим, ніж будь-коли. Волосся на голові розпушилося. Клаю хотілося вірити, що хлопчику просто час стригтися, але вигляд був такий, наче кожна волосина намагалася стати сторч.

— Він не міг не чути всього цього гамору! Якщо з ним все добре, він мусив би давно бути з нами. — Губи Джордана затремтіли. — Пам'ятаєте, як він тримався за бік? А раптом це не виразка?

— Джордане...

Але хлопчик не чув, і Клай міг побитися об заклад, що із голови Джордана (принаймні на цей момент) геть вилетіли і Лахмітник, і його прибічники. Він вирвався з рук Клая і побіг по коридору з вигуками «Сер! Сер!», а зі стін на нього бундючно дивилися колишні директори школи, серед них були й ті, що обіймали цю посаду ще в дев'ятнадцятому сторіччі.

Погляд Клая ковзнув униз по сходах. На допомогу Аліси чекати було не варто: вона сиділа біля підніжжя сходів, понуривши голову, і дивилася на ту кляту кросівку, наче на череп Йорика. Проте Том неохоче рушив сходами на другий поверх.

— Наскільки негативні наслідки це може мати? — спитав він у Клая.

— Ну... Джордан думає, що Директор би давно приєднався до нас, якби з ним усе було добре, а я схильний вважати, що він...

Договорити йому не дали крики Джордана. Це різке сопрано, ніби спис, пронизало голову Клая. Першим побіг Том. Сам Клай три чи навіть сім секунд стояв наче вкопаний, бо його вразила думка: «Так не кричать, коли знаходять людину, що, судячи з усього, померла від інфаркту. Мабуть, старий щось не так зробив. Наприклад, прийняв не ті пігулки». Він уже наполовину подолав коридор, коли почув голос Тома, який на одному подихові випалив: «О Господи! Джордане, не дивись!»

— Зачекай! — покликала Аліса десь позаду, але Клай не зупинився. Двері до кімнат Директора на горішньому поверсі були відчинені: ось кабінет із книжками і тепер уже нікому не потрібною електроплиткою; спальня, крізь прочинені двері якої лилося світло. Том стояв перед письмовим столом, притискаючи Джордана обличчям до себе. За столом сидів Директор. Під його вагою спинка поворотного стільця подалася назад, і тепер старий дивився у стелю єдиним оком, яке в нього залишилося. Сплутане сиве волосся звисало на підголовник. Клай подумав, що він схожий на піаніста, який щойно взяв останній акорд у складній п'єсі.

Він почув, як глухо скрикнула від страху Аліса, але не звернув уваги. Почуваючись пасажиром у власному тілі, Клай підійшов до столу і подивився на аркуш паперу, що лежав зверху на блокноті. Навіть крізь плями крові можна було розібрати написані на ньому слова — у Директора був дуже чіткий і розбірливий почерк. Затятий консерватор, сказав би Джордан.

аlіепе         geisteskrank

insano

elnebajos                     vansinnig       fou