Розділ «Академія Ґейтена»

— Є хоч якийсь натяк на твій сон? Цей чоловік снився тобі?

Вона заперечно похитала головою і вже збиралася сказати «ні», аж раптом всі почули, як хтось сильно й безперестанно загрюкав у парадні двері Читем-лоджу, а також серію невиразних звуків за дверима. Аліса закричала. Джордан міцніше притисся до неї, наче хотів глибше закопатися, і скрикнув. Том вчепився Клаю в плече.

— Що за хр...

У двері знову загрюкали, безупинно й сильно. Аліса знову закричала.

— Зброя! — вигукнув Клай. — Зброя!

Якусь мить вони стояли як укопані, на залитій сонцем сходовій клітці, а тоді знову пролунало те тривале й гучне грюкання. Звук був такий, наче перекочувалися кості. Том стрілою метнувся на третій поверх, Клай не відставав. Послизнувшись ногою в шкарпетці на сходах, він ухопився за перила, щоб зберегти рівновагу. Аліса відштовхнула Джордана від себе й кинулася до своєї кімнати, плутаючись у футболці, пружки якої тріпотіли між колін. Джордан залишився сам біля перил на сходовій клітці і великими заплаканими очима незмигно дивився униз, у коридор перед вхідними дверима.

— Спокійно, — сказав Клай. — Зберігаймо спокій, добре?

З того моменту, як у вхідні двері вперше загрюкали, не минуло й двох хвилин, а вони втрьох уже стояли нагорі біля сходів. У Тома був досі не перевірений російський автомат, який вони називали поміж себе сером Швидким, Аліса тримала у кожній руці по дев'ятиміліметровому автоматичному пістолету, а Клай стискав кольт Бет Нікерсон, який йому дивом вдалося зберегти минулої ночі (хоча він не пам'ятав, як засунув револьвер за пояс, де він пізніше і знайшовся). Джордан все ще притискався до перил на сходовій клітці. Звідти йому було не видно вікон на першому поверсі, й Клай подумав, що це добре. А от у тому, що денне світло у Читем-лоджі було значно тьмянішим, ніж зазвичай, вже точно нічого не було хорошого.

Світло було тьмяним, бо біля кожного вікна в полі їхнього зору були мобілоїди. Вони притискалися до скла і зазирали всередину: дюжини, а може, навіть сотні дивних тупих облич. На більшості з них залишилися сліди зіткнень, які вони пережили, і виднілися рани, отримані за останній тиждень хаосу. Клай бачив, що їм бракує очей та зубів, вуха відірвані, на шкірі синці, страшні опіки, почорнілі шматки тіла звисають клаптями. Мобілоїди мовчали. Відчувалося, що вони палають бажанням переслідувати. А атмосфера знову стала напруженою: її заполонило відчуття колосальної, всепереможної енергетики, від якої перехоплює подих і яка от-от вийде з-під контролю. Клая не полишала думка, що будь-якої миті їхня зброя вилетить у них із рук і почне стріляти сама.

«У нас самих», — подумав він.

— Тепер я знаю, як почуваються омари в акваріумі ресторану «Дари моря» по вівторках, коли замовляєш одного, а другим пригощають безкоштовно, — напруженим голосом сказав Том.

— Просто зберігай спокій, — нагадав йому Клай. — Дамо їм право першого ходу.

Але ніякого першого ходу не було. У двері знову почали грюкати — довго й енергійно (Клаю навіть здалося, що перед ґанком щось розвантажують), а потім істоти, що скупчилися біля вікон, відступили назад, наче за сигналом, що його могли чути тільки вони. Відходили впорядкованими рядами. О цій порі дня вони зазвичай не збиралися у зграї, але все змінилося. Це було очевидно.

Тримаючи револьвер напоготові, Клай підійшов до вікна вітальні. Том і Аліса не відставали. Вони дивилися, як мобілоїди — які вже не здавалися Клаю божевільними, принаймні в його розумінні, — відступають з моторошною невимушеністю, спритно задкують, зберігаючи вивірену відстань одне від одного. Батальйон обідранців зупинився на привал на всипаному опалим листям навчальному плацу між Читем-лоджем і руїнами стадіону Тонні, які досі курилися. Погляд кожної пари очей, у яких уже не було того бездумного виразу, як раніше, був спрямований у бік резиденції Директора.

— Чому їхні ноги й руки такі брудні? — хтось запитав несміливо. Вони озирнулися. Джордан. Сам Клай навіть не помітив попіл і сажу на руках мовчазного натовпу перед будинком і зібрався було це сказати, але Джордан випередив його і сам відповів на своє питання. — Вони ходили подивитися, чи не так? Авжеж. Вони ходили, щоб перевірити, чи справді ми так вчинили з їхніми друзями. Це їх розлютило. Я відчуваю. А ви?

Клаю не хотілося відповідати ствердно, але, звичайно, він це відчував. Та обтяжлива наелектризована атмосфера, те відчуття грози, що насувається, майже не властиве електромережі: то була лють. Клай згадав Світлу Фею, яка вчепилася зубами в шию Бізнес-вумен, і літню даму, яка виграла поєдинок біля станції метро «Бойлстон-стрит» (ту, що рішуче попрямувала в парк Бостон-Коммон, а краплі крові стікали з прядок її коротко стриженого волосся з сивиною). Подумав про голого молодого чоловіка в кросівках, який, біжучи, робив випади у повітря автомобільними антенами. Уся ця лють — невже він гадав, що вона просто минула, коли вони почали збиратися у зграї? Дарма.

— Я відчуваю, — озвався Том. — Джордане, якщо у них є надприродні здібності, то чому вони просто не змусять нас накласти на себе руки або повбивати одне одного?

— Чи зробити так, щоб наші голови вибухнули, — сказала Аліса тремтячим голосом. — Я таке бачила в одному старому фільмі.

— Не знаю, — відповів Джордан і подивився на Клая. — А де Лахмітник?

— Ти так його називаєш? — Клай подивився на свій ескіз, який досі тримав у руці. Рвані рани, порваний рукав пуловера, мішкуваті джинси. Мабуть, «Лахмітник» — не таке вже й погане ім'я для хлопця в «кенгурушці» з написом «ГАРВАРД».