Розділ «Академія Ґейтена»

— Сподіваюся, вони зайдуть на поле й там і залишаться, — ще тихіше сказала Аліса. — У мене таке відчуття, ніби я от-от вибухну. — Вона нервово розсміялася. — Тільки насправді вибухнуть вони, так? Вони. — Побачивши, що Том повернувся і дивиться на неї, вона поспіхом додала: — Зі мною все гаразд. Я в порядку, тож просто стули рота.

— Я всього лише збирався сказати, що так і буде, обов'язково.

— Нью-ейджерська фігня. Ти говориш зовсім як мій батько. Король картинних рам. — По щоці скотилася сльозинка, й Аліса нетерпляче змахнула її долонею.

— Опануй себе, Алісо. Просто спостерігай.

— Я спробую, добре? Я спробую.

— І перестань уже м'яти ту кросівку, — роздратовано, що було на нього не схоже, сказав Джордан. — Цей скрип мене до сказу доводить.

Вона зачудовано подивилася на кросівку, а потім знову затягнула петлю зі шнурків на зап'ясті. Вони дивилися, як мобілоїди сходяться біля Арки Тонні і заходять у неї, створюючи незрівнянно менше тисняви, ніж будь-який натовп під час футбольного матчу, присвяченого Зустрічі випускників (Клай був у цьому впевнений). Вони спостерігали за тим, як психи з іншого боку Арки знову розходяться, перетинають майданчик перед нею і колонами по двоє спускаються пандусами. Вони очікували побачити, як цей неперервний марш сповільниться і нарешті зупиниться, але цього не сталося. Ті, що відстали, — у більшості своїй поранені, допомагаючи одне одному, але все одно не порушуючи порядку тісних груп, — зайшли на стадіон задовго до того, як сонце, що поступово червоніло, заховалося за гуртожитки на західному боці Академії Ґейтена. Вони знову повернулися, як домашні голуби — на голубник, а ластівки — до Капістрано. Не минуло й п'яти хвилин відтоді, як на небі зійшла перша вечірня зірка, а Дін Мартін знов почав співати «Кожен колись закохується».

— Дарма я хвилювалася, правда ж? — спитала Аліса. — Я іноді буваю такою дуриндою. І тато мій так каже.

— Ні, — запевнив її Директор. — У всіх дуринд були мобільні, люба. Саме тому вони зараз там, а ти тут, із нами.

— Цікаво, як там Раф, чи все з ним гаразд, — сказав Том.

— Цікаво, як там Джонні, — сказав Клай. — Джонні й Шарон.

О десятій годині того вітряного осіннього вечора, у сяйві убутного місяця, що залишався в останній чверті, Клай і Том стояли в ніші для оркестру в тій частині футбольного поля, яка належала господарям. Просто перед ними був бетонний бар'єр врівень із поясом, що з боку поля був обкладений амортизаційним шаром. З їхнього боку стояло кілька іржавих нотних пюпітрів, а землю вкривав шар сміття, який доходив до кісточок: вітром сюди понаносило порваних пакетів і клаптів паперу, де вони й залишилися лежати. Над ними позаду, біля турнікетів, по обидва боки від високої фігури Директора, який спирався на тонку палицю, стояли Аліса та Джордан. Над полем підсиленими хвилями смішної величі перекочувався голос Дебі Бун. Зазвичай її змінювала Лі Енн Вомек із піснею «Сподіваюся, ти танцюєш», а тоді повертався Лоуренс Вельк і його «Композитори шампанського», але сьогодні, схоже, все було інакше.

Вітер посилювався. Він поширював сморід від гниття трупів, викинутих у болото за будівлею спортзалу, та аромати бруду й поту, що йшли від живих, скупчених на полі по той бік ніші для оркестру. «Якщо їх можна назвати живими», — подумав Клай і всміхнувся про себе слабкою й гіркою посмішкою. Раціональне обґрунтування було великою забавою людства, можливо, навіть найбільшою, але сьогодні він не обманюватиме себе: звичайно, вони називали це життям. Якими б вони не були й на що б не перетворювалися, вони називали це життям так само, як і він.

— Чого ти чекаєш? — пробурмотів Том.

— Нічого, — у відповідь прошепотів Клай. — Просто... нічого.

З кобури, яку Аліса знайшла у підвалі Нікерсонів, він витяг старомодний кольт Бет Нікерсон сорок п'ятого калібру, у якому тепер знову був повний магазин. Аліса пропонувала йому автомат, який, до речі, вони так і не випробували, але він відмовився, пояснивши це тим, що коли пістолет не впорається, то, мабуть, вже жодна інша зброя не допоможе.

— Не розумію, чому ти відмовляєшся від автомата — адже він видає тридцять-сорок куль на секунду, — сказала вона. — Та ті цистерни можна просто на решето перетворити.

Він погодився з тим, що такий варіант можливий, але нагадав Алісі, що, по суті, сьогодні ввечері їм потрібно не знищити, а просто підпалити цистерни. А потім пояснив, чому закон так суворо карає за використання набоїв, які Арні Нікерсон роздобув для кольта своєї дружини. Колись такі кулі називали дум-дум.

— Гаразд, але якщо це не допоможе, ти можеш перепросити сера Швидкого, — не здавалася Аліса. — Якщо тільки ті хлопці й дівчата, ну ти розумієш... — Слово «нападуть» не прозвучало, але пальцями руки, вільної від кросівки, вона зробила кілька маленьких кроків. — Тоді беріть ноги в руки.

Вітер відірвав од табло обтріпану стрічку вітального транспаранта, і вона замайоріла, виконуючи якийсь танок над тілами, що лежали впритул одне до одного. Довкола поля, наче плаваючи у темряві, червоніли очі стереосистем, і всі, крім однієї, грали без компакт-дисків. Транспарант зачепився за бампер однієї з цистерн із пропаном, потріпотів на вітрі кілька секунд, а тоді відірвався і полетів у ніч. Цистерни стояли, дотикаючись бортами, посередині поля, вивищуючись над масою ущільнених фігур, як моторошна пласка гора з металу. Мобілоїди спали під ними. Вони полягали так близько навколо цистерн, що деяких притисло до коліс. Клай знову подумав про мандрівних голубів, яких мисливці у дев'ятнадцятому столітті вбивали палками, коли ті сиділи на землі. До початку двадцятого століття цей вид повністю винищили... але, звісно, це були лише птахи, з маленькими пташиними мізками, не здатними на перезавантаження.