Розділ «Молден»

— Еге ж, ти маєш рацію. Мене занесло. Вибач.

— Пусте, — відповів Клай. — Сподіваюся, твої слова про те, що всі психи мертві, — правда. — Помовчавши, він додав: — Тобто... якщо мій малий... Крихітка Джонні... — І не зміг закінчити. Частково або, може, переважно тому, що не був певний, чи хоче, щоб його син залишився живим, якщо той удень спробував скористатися мобільним і дістав той самий імпульс, що й Світла Фея та Бізнес-вумен.

Том потягнувся до нього через стіл, і Клай обома руками взяв його тендітну руку з довгими пальцями. Він бачив, як це відбувається, відсторонено, наче перебуваючи за межами власного тіла, і коли заговорив, то здавалося, що говорить не він, хоча губи ворушилися, а з очей капали сльози.

— Я так боюсь за нього, — промовляли його вуста. — Мені страшно за них обох, але найбільше за свою дитину.

— Усе буде добре, — сказав Том, і Клай розумів, що він бажає йому тільки добра, але все одно ці слова сповнили його серце жахом, бо це був один із тих випадків, коли не залишається нічого, крім як сказати: «Ти впораєшся» або «Йому зараз краще, ніж нам».

Пронизливі крики Аліси розбудили Клая, коли він саме бачив сумбурний, але приємний сон, у якому знаходився у палатці для гри в бінґо на Ейкронському ярмарку штату. У цьому сні йому знову було шість років — може, навіть менше, але точно не більше, — і він причаївся під довгим столом, за яким сиділа його мати, дивився звідти на ліс жіночих ніг і вдихав солодкий запах тирси, у той час як співучий голос вигукував: «Бе-12, гравці, Бе-12! Це вітамін щастя!»

На якусь мить його підсвідомість спробувала об'єднати крики дівчини та сон в єдине ціле, наполягаючи на тому, що він чує полуденний недільний свисток, але це була лише мить. Клай дозволив собі заснути на веранді Томового будинку через годину після того, як заступив на вахту, бо переконався, що більше нічого не трапиться, принаймні цієї ночі. І вочевидь так само був переконаний у тому, що Аліса не спатиме до ранку, бо не почувався справді розгубленим, коли його свідомість визначила причину її криків, — не схопився мов оглушений, не знаючи, де він і що відбувається. Якусь мить він був маленьким хлопчиком, що причаївся під столом для бінґо в Огайо, а вже наступної скотився з довгої зручної кушетки на критій веранді будинку Тома Маккурта разом з ватяною ковдрою, у яку були закутані ноги до колін. А десь у глибині будинку Аліса Максвел передавала весь жах минулого дня надривним криком на дуже високих нотах, достатніх для того, щоб тріснув кришталь, зойк за зойком стверджуючи, що всього цього не могло статися і це слід заперечити.

Клай спробував звільнитися від ковдри, яка спершу не хотіла розплутуватися. Він пострибав до внутрішніх дверей і в паніці потягнув їх на себе, озираючись на Салем-стрит, впевнений, що в усіх будинках кварталу зараз почнуть вмикати світло, хоч і знав, що світла немає, впевнений, що хтось — можливо, це буде власник зброї, любитель електронних пристроїв пан Нікерсон, що мешкає на тому боці вулиці, — вийде на газон і заверещить, щоби хто-небудь, заради всього святого, заткнув пельку цій дитині. «Не змушуйте мене спускатися до вас! — кричатиме Арні Нікерсон. — Не змушуйте мене піти й застрелити її!»

Або її крики привернуть до себе увагу мобілоїдів, що, як метелики, злетяться на світло. Хай навіть Том вважав, що вони мертві, але Клай вірив у це не більше, ніж у майстерню Санта-Клауса на Північному полюсі.

Проте Салем-стрит — принаймні їхній квартал, що простирався на захід від центру міста і нижче тієї частини Молдена, яку Том назвав «Гранадським нагір'ям», — залишалася темною, мовчазною і безлюдною. Навіть заграва від пожежі в Ревірі, здавалося, зблякла.

Клай врешті-решт позбувся ковдри, зайшов всередину і зупинився біля підніжжя сходів, вдивляючись у темряву, що панувала нагорі. Зараз він чув голос Тома — не слова, а голос, тихий, лагідний і заспокійливий. Моторошні крики дівчини стали перериватися: вона гарячково ковтала повітря, потім схлипувала, і нарешті її нерозбірливі крики набули форми слів. До Клая долинуло одне з них: жахіття. Томове заспокійливе бубніння побрехеньок не затихало: все гаразд, вона побачить, вранці все буде значно ліпше. Клай уявив собі, як вони сидять пліч-о-пліч на ліжку в гостьовій кімнаті, обоє у піжамах з монограмою ТМ на нагрудній кишені. Він міг би їх так намалювати. Від цієї думки на його обличчі з'явилася посмішка.

Переконавшись, що вона більше не кричатиме, він повернувся на веранду, де було прохолодно, але не так уже й неприємно, бо він затишно загорнувся в ковдру. Клай сидів на кушетці, оглядаючи ту частину вулиці, яка поставала перед його очима. Ліворуч, на схід від Томового будинку, простирався діловий район. Йому здалося, що він бачить світлофор на вході до міського скверу. По інший бік — там, звідки вони прийшли, — бовваніли будинки. Усі вони досі потопали в глибокому котловані ночі.

— Де ж ви? — пробурмотів він. — Хтось із вас пішов на північ чи на захід і все ще не втратив розуму. Але куди поділася решта?

Вулиця мовчала. От дідько, може, Том має рацію — мобільні телефони надіслали їм вказівку збожеволіти о третій і сконати о восьмій. Це здавалося занадто вже гарним, щоб бути правдою, але він згадав, що так само недовірливо колись сприймав можливість запису інформації на компакт-диски.

Тиша на вулиці перед ним, тиша в будинку за його спиною. За мить Клай відкинувся на спинку кушетки і заплющив очі. Подумав, що може задрімати, але навряд чи знову засне. Проте врешті-решт сон його зморив, і цього разу обійшлося без сновидінь. Майже перед світанком на тротуарі перед будинком Тома Маккурта з'явився дворовий пес, подивився на Клая, що похропував, загорнувшись у свою ковдру, і потьопав собі далі. Собака не поспішав — того ранку в Молдені було чим поживитися, і всього цього багатства вистачить іще на деякий час.

— Клаю. Прокинься.

Його трясла чиясь рука. Розплющивши очі, Клай побачив, що над ним схилився Том, у синіх джинсах і сірій робочій сорочці. Веранду заливало сильне, але тьмяне світло. Спустивши ноги з кушетки, Клай поглянув на наручного годинника, який показував двадцять хвилин по шостій.

— Ти мусиш це побачити, — сказав Том. Його обличчя було блідим і стурбованим, а у вусах з'явилася сивина. Поділ сорочки висмикнувся з-під штанів, а волосся на потилиці ще й досі стирчало.

Подивившись на Салем-стрит, Клай не помітив жодного руху, крім собаки, який пробігав повз кілька нерухомих машин на відстані за півкварталу на захід, тримаючи щось у роті. Він відчув слабкий сморід диму в повітрі й припустив, що той долинав з Бостона чи Ревіра. А може, й з обох, але принаймні вітер вщух. Клай перевів погляд на Тома.

— Ні, не тут, — заперечив Том, досі не підвищуючи голосу. — На подвір'ї за будинком. Я побачив, коли зайшов у кухню зробити кави (потім згадав, що кави немає, принаймні поки що). Може, нічого страшного, але... знаєш, мені це не подобається.