Розділ «Системна копія»

Здавалося, що його розум відокремився від тіла і плаває над ним у повітрі. Ліниво, без поспіху, у ньому зринула згадка про Клая та двох його друзів, що розмовляли біля фургона очисної компанії «Тайко», перед тим як Том і Джордан знову сіли в машину. Джордан повторив те, що казав у Ґейтені: людський мозок — це просто великий старий жорсткий диск, з якого Імпульс стер усю інформацію. За словами Джордана, Імпульс подіяв на людські мізки, як електромагнітний імпульс.

«Не залишилося нічого, крім сутності, — сказав Джордан. — А сутністю виявилося вбивство. Але оскільки мозок — це органічний жорсткий диск, він почав відновлюватися самостійно. Перезавантажуватися. Тільки у програмний код закралася помилка. Довести я це не зможу, але переконаний, що вся ця поведінка зграї, телепатія, переміщення у повітрі... все це стало результатом тієї помилки. Помилка була від самого початку, тому вона стала частиною процесу перезавантаження. Ви слідкуєте за ходом моїх думок?»

Клай кивнув. І Том теж. Перемазане кров'ю обличчя хлопчика, коли він на них дивився, було втомлене і серйозне.

«Але Імпульс досі пульсує, чи не так?Бо десь стоїть комп'ютер, що працює від резервного джерела живлення, і робота програми не припиняється. Програма зіпсована, мутація триває. Врешті-решт дійде до того, що сигнал обірветься чи програма закриється сама, бо її подальша робота в такому стані буде неможлива. Тим часом, можливо... вам вдасться цим скористатися. Я кажу «можливо», розумієте? Усе залежить від того, чи мозок поводиться так само, як і надійно захищені комп'ютери, коли їх уражає електромагнітний імпульс».

Том спитав, як саме вони поводяться. У відповідь Джордан втомлено посміхнувся.

«Вони роблять системну копію всіх даних. Якщо таке трапиться з людиною і ви зможете стерти фонерську програму, то, можливо, мозок запустить стару версію програмного забезпечення».

— Він говорив про людське програмне забезпечення, — прошепотів Клай у темряві спальні, вдихаючи слабкий солодкий аромат сухих парфумів. — Людську програму, збережену десь у надрах. Повну версію. — Він уже засинав, свідомість затуманювалася. І сподівався, що не побачить уві сні криваве видовище на майдані ярмарку північних округів.

Остання думка, що відвідала перед тим, як він остаточно занурився в обійми Морфея, стосувалася фонерів. Можливо, врешті-решт вони б стали кращими. Так, вони народилися з жаху й насильства, але процес народження завжди такий: важкий, жорстокий і часом жахливий. Щойно вони почали збиратися в зграї і зливатися розумами, хвиля насильства зменшилася. Наскільки йому було відомо, насправді вони не оголошували війни нормальним, якщо тільки не вважати воєнними діями примусове перетворення на фонерів. А акти помсти, що не забарилися після знищення їхніх зграй, були жахливими, але цілком передбачуваними. Якби їм дали спокій, то, напевно, фонери б стали кращими господарями на Землі, ніж так звані нормальні. Ніхто з них точно не пнувся б зі шкіри, аби тільки купити позадорожник, що жере бензин десятками літрів. Завдяки умінню літати в повітрі (чи досить примітивним споживацьким вимогам) у цьому не було 6 жодної потреби. Чорт, та навіть їхній смак у музиці врешті-решт поліпшився.

«Але чи мали ми вибір? — подумав Клай. — Виживання дуже нагадує кохання. І те, і те сліпе».

Клая зморив сон, і ніякої бійні на ярмарковому майдані у ньому він не побачив. Натомість наснилося, що він у наметі для гри в бінґо, і співучий голос вигукує: «Бе-12 — це вітамін щастя!» Клай відчув, як хтось тягне його за холошу штанів, зазирнув під стіл і побачив там Джонні. На обличчі сина грала посмішка. А десь дзвонив телефон.

Не всі біженці-фонери втратили свою схильність до жорстокості і не пізнані досі здібності. Опівдні наступного дня, холодного і вогкого (у повітрі вже відчувалося дихання листопада), Клай спинився, узрівши на узбіччі дороги нестямну бійку. Двоє гамселили один одного кулаками, дряпалися, тоді зчепилися, зіткнувшись лобами, й заходилися гризтися, рвучи зубами шкіру на щоках і шиї один одного. І в такому положенні вони почали повільно підніматися над дорогою. Клай із відвислою щелепою спостерігав, як вони, не припиняючи бійки, набрали висоту приблизно десять футів. Широко розставлені ноги фонерів твердо стояли у повітрі, наче спиралися на невидиму підлогу. Потім один із них вп'явся зубами у ніс супротивника, одягненого в заляпану кров'ю футболку з написом «ТВЕРДЕ ПАЛЬНЕ» на грудях, яка вже перетворилася на лахміття. Носогриз із силою штовхнув ТВЕРДЕ ПАЛЬНЕ. ТВЕРДЕ ПАЛЬНЕ похитнувся і впав, як лантух із картоплею. Поки він падав, з прокушеного носа бив фонтан крові. Носогриз подивився вниз, наче вперше зрозумів, що перебуває на висоті другого поверху, і звалився сам. «Наче слоненя Дамбо, що втратило свою чарівну пір'їнку», — подумав Клай. Носогриз вивихнув коліно, лежав на землі, вишкіривши закривавлені зуби, і гарчав на Клая, коли той проходив повз нього.

І все ж ці двоє були винятком із правила. Більшість фонерів, що траплялися на Клаєвому шляху (нікого з нормальних він не бачив протягом усього того дня, та й цілого наступного тижня), мали розгублений, спантеличений вигляд, бо їх більше не підтримував колективний розум. Клай знову і знову прокручував у думках слова Джордана, сказані перед тим, як хлопчик повернувся у фургон і поїхав у ньому на північ, у ліси, де не було стільникового покриття: «Якщо хробак і далі розвиває активність, то їхні новонавернені не будуть ані фонерами, ані людьми».

І Клай подумав, що це стан, як у Темної Феї, тільки трохи важчий. Хто ти? Хто я? Він бачив ці питання в їхніх очах і підозрював — ні, знав, — що саме це було в них на думці, коли вони вивергали з себе потік нісенітниць.

Він знову ставив усім питання: «Ви не бачили хлопчика?» — намагаючись послати подумки зображення Джонні, але вже не сподівався на зрозумілу відповідь. У більшості випадків відповіді не було зовсім. Наступну ніч він перебув у трейлері за п'ять миль на північ від Ґерлейвіля, а на ранок, щойно минула дев'ята, вгледів маленьку фігурку, що сиділа на бордюрі тротуару біля кафе «Ґерлейвіль», прямо посередині ділового району містечка, який займав усього один квартал.

«Не може бути», — подумав він, але прискорив ходу, а коли вже підійшов досить близько і майже переконався, що це дитина, а не дорослий тендітної будови, то кинувся бігти. Новий рюкзак почав підстрибувати на спині. Ноги проминули те місце, де починався короткий ґерлейвільський тротуар, і почали лунко відбивати кроки на бетонному покритті.

То був хлопчик.

Дуже худий хлопчик із довгим волоссям, що спадало на плечі, у футболці «Ред Сокс».

— Джонні! — закричав Клай. — Джонні, Крихітко Джонні!

Хлопчик злякано повернув голову на голос. Його нижня щелепа трохи відвисала донизу, від чого обличчя набуло тупого виразу. В очах не було нічого, крім неусвідомленої тривоги. Схоже було на те, що хлопчик думає про втечу, але перш ніж він устиг хоча б ногою поворухнути, Клай підхопив його і вже вкривав замурзане байдуже личко і розслаблений рот поцілунками.

— Джонні, — мов зачарований, повторював він. — Джонні, я прийшов по тебе. Я прийшов. По тебе. Я прийшов по тебе.