Розділ «25. КРАЙ СВІТУ»

Ми дуже шкодували, що ви не прийшли познайомитися з нами. Нам так хотілося побачити й віддячити нашому господареві!

Є ще один, кому я хотіла б подякувати, але він не повернувся, хоча я й не вірю, що він помер.

Я не знаю його імені. Він — білий велет, який носить на грудях діамантовий медальйон.

Якщо ви знаєте його і розмовляєте його мовою, перекажіть йому мою подяку і скажіть, що я сім днів чекала на його повернення!

Також перекажіть, що в мене дома в Америці, у місті Балтімор, він завжди буде бажаним гостем, якщо захоче бачити мене.

Я знайшла вашу записку, адресовану мені: вона лежала між листям під деревом біля хатини. Я не знаю, яким чином ви, ніколи не говоривши зі мною, встигли мене покохати, і я дуже шкодую, якщо це правда, бо я вже віддала своє серце іншому.

Але знайте, що я завжди буду вашим товаришем.

Джейн Портер”.

Майже годину сидів Тарзан, утупившись у підлогу. Із записок йому стало зрозуміло, що вони не знали, що він і Тарзан — одна й та сама людина.

“Я вже віддала своє серце іншому”, - нескінченно повторював він подумки.

Отже, вона його не кохає? Як могла вона прикидатись закоханою і підносити його на таку верховину надії лише задля того, щоб скинути в безодню відчаю?

Може, й поцілунки були лише виявом дружнього ставлення? Що може сказати він — той, хто нічогісінько не знає про звичаї людських істот?

Несподівано він підвівся, побажав д’Арно на добраніч, як той навчив його, і кинувся на постіль із папороті, на якій спала Джейн Портер.

Д’Арно загасив лампу і сів на ліжко.

Цілий тиждень вони спочивали і д’Арно вчив Тарзана французької мови. Через тиждень вони вже могли більш-менш розмовляти.

Одного разу увечері, коли вони сиділи в хатині і збиралися лягати спати, Тарзан звернувся до д’Арно.

— Де Америка? — спитав він. Д’Арно показав на північний захід.

— За океаном, у багатьох тисячах кілометрів звідси, — сказав він. — А що?

— Я збираюсь туди.

Д’Арно похитав головою.