Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Дикуни переслідували їх і кричали: “Такурі мате Маріон!”, тобто “Такурі вбив Маріона!” Звісткою про загибель їхнього командира вони хотіли залякати матросів. Ці останні, вкрай розлючені, поривались кинутися на підступних дикунів, і капітан Крозе ледве спромігся їх стримати. Так вони пройшли два льє. Загін дістався до берега, де його чекали люди з другого табору, і всі посідали в шлюпки. Досі дикуни сиділи на березі нерухомо. Та тільки-но шлюпки вийшли в море, на них дощем посипалось каміння. Негайно четверо матросів, добрі стрільці, відкрили вогонь, й один по одному повбивали всі ватажків племені, на превеликий подив тубільців, що не мали поняття про вогнепальну зброю.

Повернувшись на судно, капітан Крозе негайно відрядив на острів Моту-Аро шлюпку з загоном солдатів. Вони перебули там ніч, а вранці приставили хворих на борт “Маскаpена”.

Назавтра охорону на Моту-Аро подвоїли. Треба було ввільнити острівець від тубільців, що аж роїлися всюди, і запасатися далі водою. Селище Моту-Аро мало триста мешканців. Французи атакували їх, шістьох ватажків убили, дикунів прогнали геть багнетами, а селище спалили. Однак “Кастрі” не міг вийти в море без щогл. Крозе, змушений відмовитися від нових щогл з кедрових колод, наказав полагодити старі. Постачання кораблів солодкою водою тривало.

Минув місяць. Дикуни не раз робили спроби повернути собі острівець Моту-Аро, але надаремно. Щоразу, коли тубільні піроги наближалися, в них нещадно палили з гармат.

Нарешті щогли полагодили. Залишилось перевірити остаточно, чи не врятувався хто з шістнадцяти жертв, і помститися за вбитих. Шлюпка з офіцерами й великим загоном солдатів попрямувала до селища Такурі. Вгледівши французів, боягузливий вождь-дворушник утік, загорнувшись у плащ капітана Маріона. Всі хижки в селищі ретельно оглянули й обшукали. В хатині Такурі знайшли людський череп, очевидно, недавно зварений. На ньому ще виднілися сліди зубів людожера. Крім того, побачили людське стегно, наштрикнуте на дерев’яний рожен, Маріонову сорочку з коміром, заюшеним кров’ю, одяг і пістолети молодого Водрікура, зброю, що була на катері, й купи подертої на шмаття одежини. В іншому селищі знайшли очищені й зварені людські тельбухи.

Загін зібрав усі ці беззаперечні докази вбивства й людожерства; останки трупів поховали, віддавши жертвам належну шану. Селища Такурі та його змовника Пікі-Оре віддали на поталу вогневі. 14 липня 1772 року обидва кораблі покинули ці роковані місця.

Отакі відбулися тут події, і їх повсякчас повинен пам’ятати кожний мандрівник, ступаючи на землю Нової Зеландії. Хіба що необачний капітан знехтує цими фактами. Новозеландці донині зрадливі й кровожерні. В цьому пересвідчився й Кук за другої своєї подорожі 1773 року.

Шлюпка з одного його судна, “Авентюр”, відряджена 17 грудня капітаном Фюрно до берега по свіжу траву, не вернулася. В ній був мічман і дев’ятеро матросів. Занепокоївшись, капітан Фюрно послав на розшуки лейтенанта Бюрнея. Коли той висів на берег, перед його очима постала, за його словами, “жахлива картина різанини й варварства — на саму згадку про неї понімає дрож; на піску валялися голови, тельбухи, легені наших товаришів, поруч собаки догризали рештки”.

На кінець цього кривавого переліку слід згадати судно “Брати”, що на нього новозеландці вчинили напад 1815 року, команду корабля “Бойд” разом з його капітаном Томсоном, забиту 1820 року, і, нарешті, пограбування в Валькітаа 1 березня 1829 року англійського брига “Гоус” із Сіднея. Навала людожерів під проводом ватажка Енараро перебила матросів, багатьох з них засмажила й пожерла.

Ось яка була Нова Зеландія, куди прямував “Макарі” в своєю недоумкуватою командою, керований капітаном-п’яницею.

Розділ IV

ПІДВОДНІ СКЕЛІ

Тим часом важкий переїзд тривав. 2 лютого, на шостий день по відплиттю, з “Макарі” ще не було видно оклендського побережжя. Хоч подував ходовий, південно-західний вітер, бригу заважали супротивні морські течії, і він ледве рухався вперед. Море бурхало, надводну частину судна сильно гойдало; його корпус тріщав од верху до низу, важко виринаючи з глибоких проваль між хвилями. Слабо натягнені ванти, штаги та бакштаги кепсько тримали щогли, які хилились туди-сюди від кожного поштовху бортової хитавиці.

На щастя, Вілл Галлей, людина некваплива, не напинав усіх вітрил, бо тоді щогли неминуче зламались би. Джон Манглс сподівався, що ця злиденна посудина допливе так-сяк до порту, але він вболівав за своїх супутників, дивлячись, як кепсько їм тут ведеться.

Проте леді Гелена й Мері Грант не скаржились, хоч безперервний дощ і змушував їх сидіти весь час у рубці, де бракувало повітря й дуже дошкуляла хитавиця. Тому вони частенько виходили на палубу, незважаючи на немилосердність дощового неба, й тільки скажені пориви вітру змушували їх знову повертатись до тісного приміщення, більш придатного на те, щоб перевозити товари, ніж пасажирів, а пасажирок — поготів.

Друзі намагалися якось їх розважити. Паганель пробував згаяти час, розповідаючи всілякі бувальщини, але нікого не звеселив. Його слухачів пригнічували думки, що блукали навколо цього безрадісного побережжя. Наскільки Паганелеві розповіді про пампу й Австралію цікавили їх колись, настільки нині його розмови про Нову Зеландію залишали їх байдужими. Бо ж справді, до цієї сумної пам’яті країни вони їхали без жодного запалу, без переконання, проти своєї волі, лише під тиском тяжкої неминучості.

З усіх пасажирів “Макарі” найбільше співчуття викликав Гленарван. У рубці його бачили зрідка. Він не міг всидіти на місці. Його чутлива нервова вдача протестувала проти ув’язнення в чотирьох стінах. Цілий день, і навіть уночі, ніби не помічаючи ні дощових потоків, ні морських хвиль, котрі хлюпали через борт, він стояв на палубі, спершись на поручні, або походжав туди-сюди в гарячковому збудженні. Очі його безнастанно вдивлялись в навколишній простір. Коли туман хоч трохи розсіювався, Гленарван не відривався від далекоглядної труби. Здавалвсь, він запитував німотні хвилі, прагнув помахом руки розірвати туман і запону згущених випарів, що повивали обрій. Він не міг упокоритися перед нещастям, і його обличчя виявляло жорстоку муку. Це була діяльна людина, досі щаслива й можна, котра нараз втратила й те й друге.

Джон Манглс не покидав його й разом з ним терпів усі прикрощі негоди. Цього дня Гленарван надто вперто вдивлявся крізь просвіти в хмарах на видноколі. Джон підійшов до нього.

— Ви шукаєте землю, сер? — спитав він.