Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Джон Манглс не переставав непокоїтись. Іншому суднуі отакі хвилі, зрештою анітрохи не страшні, стали б за іграшку. Але на цій неповороткій посудині можна було легко; сісти на дно, бо щоразу, коли вона пірнала в хвилі, вода широкою пеленою заливала палубу і, не встигаючи витікати через жолобки, загрожувала потопити бриг. Щоб запобігти цьому, годилось би прорубати сокирою фальшборти й полегшити в такий спосіб відплив води, але Вілл Галлей відмовився од цього розумного заходу.

А втім, інша, більша небезпека насувалася на “Макарі”, і було вже запізно її відвернути.

Близько дванадцятої години Джона Манглса й Вільсона, котрі стояли біля борту на завітряному боці, вразив якийсь незвичайний шум. Пильність моряків змусила їх насторожитися. Джон Манглс схопив матроса за руку.

— Прибій! — сказав він.

— Так, — відповів той. — Хвиля розбивається об рифи.

— Не далі як за два кабельтови?

— Не далі. Там земля!

Джон перехилився через поручні, подививсь на темні хвилі й крикнув:

— Лот, Вільсоне! Лот!

Хазяїн “Макарі”, що стояв на носі судна, здавалось, не уявляв собі становища. Вільсон вихопив з бака лотлінь і кинувся до фок-щогли. Тут він метнув лота в воду; шворка слизнула між пальцями, і на третьому вузлі свинець зупинився.

— Три браси! — гукнув Вільсон.

— Капітане, — підбігаючи до Галлея, крикнув Джон Манглс. — Ми на рифах!

Помітив Джон чи ні, що Галлей знизав плечима, це вже не мало жодної ваги. Але він метнувся до стерна й повернув румпель, тоді як Вільсон, покинувши лота, почав підтягувати марсель, щоб привести бриг до вітру. Стерничий, якого з силою відштовхнули, ніяк не міг збагнути причини цього раптового нападу.

— До навітряних брасів! Розгортай вітрила! — кричав молодий капітан, повертаючи судно так, щоб обминути підводне каміння.

Протягом півхвилини судно йшло повз рифи, майже черкаючи їх правим боком, і Джон, незважаючи на нічну темряву, розгледів смугу ревучого прибою, котра біліла всього за чотири браси від “Макарі”.

Саме в цю хвилину Вілл Галлей усвідомив, нарешті, неминучість небезпеки, яка загрожувала судну. Він одразу стерявся.

Напівтверезі матроси не могли зрозуміти, чого від них хоче капітан. Безладність його мови, суперечливість розпоряджень свідчили — цей дурноверхий п’яниця зовсім не владає собою. Він був вкрай здивований тим, що земля зовсім поруч, за вісім миль, бо гадав, що до неї не менше ніж тридцять чи сорок.

Морські течії віднесли “Макарі” вбік од його звичайного шляху, і ця несподіванка остаточно спантеличила зашкарублого в своїх звичках старого моряка.

Швидке втручання Джона Манглса відвело судно подалі від рифів. Але молодий капітан не знав рельєфу прибережної морської смуги. Хтозна, може, бриг затиснутий у кільце підводних скель? Вітер гнав “Макарі” щосили на схід, і за кожним поштовхом хитавиці він міг на них налетіти.

Невдовзі попереду, праворуч, прибій загуркотів дужче. Довелося знову маневрувати. Джон повернув румпель донизу. Під форштевнем брига виринало чимраз більше каміння; конче треба було поставити судно так, щоб вітер дув у корму, і вийти в відкрите море. Та чи ж удасться здійснити цей маневр на неповороткому судні, під таким малим вітриллям? Це видавалось сумнівним, але іншого виходу не було.