Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Близько четвертої години небо на сході стало яснішати. Вінця хмарок злегка позначилися в блідих проблисках світанку. Джон влйшов на палубу. Серпанок вологого туману вповивав обрій. Якісь тремтливі непевні обриси окреслювались в ранкових випарах, але на чималій висоті. Легкі хвильки пробігали по воді, й океан зливався з густими непорушними хмарами.

Джон чекав. Дедалі світлішало, крайнебо займалось пурпуровими барвами. Над широким океанським простором потроху танула завіса туману. З води поволі виступали чорні скелі. Потім над кучерявою піною прибою визначилась широка смужка, і яскраве, немов проміння маяка, світло, відкинуте ще схованим за обрієм кружалом сонця, запалало над гостроверхою вершиною гори. Там була земля, щонайбільше за дев’ять миль.

— Земля! — закричав Джон Манглс.

Цей крик збудив його товаришів, вони вибігли на палубу й мовчки дивились на берег, який вже чітко вимальовувався на обрії. Гостинний чи ворожий, він мусив дати їм притулок.

— Де Вілл Галлей? — спитав Гленарван.

— Я не знаю, сер, — відповів Джон Манглс.

— А матроси?

— Зникли десь, як і він.

— І, безперечно, п’яні, як і він, — докинув Мак-Наббс.

— Треба їх знайти, — сказав Гленарван, — адже не можна покинути їх на судні.

Мюльреді й Вільсон зійшли вниз у кубрик і за дві хвилини повернулися. Там було порожньо. Тоді вони оглянули долішню палубу й все судно аж до самісінького трюму, але Вілл Галлей та його матроси мов за водою пішли.

— Як! Нікого? — здивувався Гленарван.

— Чи не попадали вони, бува, в море? — висловив припущення Паганель.

— Може й так, — озвався Джон Манглс, дуже занепокоєний цим зникненням. — До човна, — кинув він по тому, поспішаючи на корму.

Вільсон і Мюльреді метнулися за ним, аби спустити ялика на воду. Але ялика не було — він так само щез.

Розділ V

МАТРОСИ МИМОВОЛІ

Вілл Галлей і його команда, скориставшись з того, що ніч була темна, а пасажири поснули, втекли з брига на єдиному човні, який ще на ньому зберігся. Щодо цього не могло бути й найменшого сумніву. Капітан, зобов’язаний залишати судно останнім, покинув його перший.

— Ці мерзотники втекли, — сказав Джон Манглс. — Ну що ж, тим ліпше для нас. Тепер ми позбулися прикрих сцен.

— І я так гадаю, Джоне, — відповів Гленарван. — До того ж на нашому судні є капітан і сміливі, хоч і не дуже вправні матроси, ваші товариші. Командуйте, ми готові вас слухати!