Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Удавши спочатку, ніби він боїться французів, Такурі уживав усіх засобів, аби приспати їхню пильність. Його товариші й він сам часто ночували на французьких кораблях. Вони привозили морякам найкращу рибу, брали з собою своїх жінок і дочок. Невдовзі тубільці вже знали всіх офіцерів на ймення й почали запрошувати французів відвідати їхні селища. Маріон і Крозе, обдурені цими виявами доброзичливості, обійшли таким чином усе побережжя з його чотирма тисячами мешканців. Дикуни зустрічали їх голіруч і всіляко намагалися викликати до себе цілковиту довіру.

Капітан Маріон, зупинившись у бухті Островів, хотів був змінити на судні “Кастрі” щогли, сильно пошкоджені останніми бурями. Він зробив розвідку прилеглої до побережжя місцевості і 23 травня натрапив на чудовий кедровий ліс за два льє від берега й поблизу бухти, що лежала на відстані одного льє од місця стоянки кораблів.

У лісі напнули намети, і матроси — дві третини команди, — озброєні сокирами й іншим струментом, заходились валити дерева й лагодити дорогу, яка вела до бухти. Влаштували ще два інших табори, один на острівці Моту-Аро в центрі бухти, куди перевезли з судна хворих, а також ковалів і бондарів, другий на березі океану, за півтора льє від стоянки суден; цей останній сполучався з місцем роботи теслярів. В усіх трьох пунктах морякам допомагали спритні дужі дикуни.

Однак капітан Маріон довгенько ще вживав певних застережних заходів. Озброєних тубільців не пускали на судна, матроси, що добирались у шлюпках до берега, завжди мали при собі зброю. Але поведінка тубільців приспала пильність Маріона та найнедовірливіших офіцерів, і він врешті наказав відряджати людей до берега без зброї. Капітан Крозе вмовляв керівника експедиції скасувати цього наказа, але марно.

Після цього уважність і відданість тубільців подвоїлись. Їхні ватажки пов’язали близькі дружні стосунки з французькими офіцерами. Не раз Такурі брав із собою на корабель свого сина й залишав його там ночувати. 8 червня, під час урочистих відвідин селища, Маріона оголосили “великим ватажком” усього краю і прикрасили його волосся чотирма білими перами на знак високої шани.

Отак минуло тридцять три дні відтоді, як французькі судна прибули до бухти. Робота завершувалася. Крозе сам керував теслярами. Кораблі запасалися солодкою водою з джерел Моту-Аро, і, здавалось, можна було з певністю чекати щасливого кінця розпочатого діла.

12 червня, о другій пополудні, на риболовлю, що мала відбутися поблизу селища Такурі, спорядили капітанський катер. У нього посідали Маріон, двоє молодих офіцерів Водрікур і Легу, волонтер, капітан піхоти й дванадцятеро матросів, їх супроводив Такурі з п’ятьма тубільними ватажками. Ніщо не віщувало жахливого кінця, який судився шістнадцятьом європейцям із сімнадцяти.

Катер одчалив, попрямував до берега, й невдовзі обидва судна втратили його з очей.

Увечері капітан Маріон не повернувся на борт корабля. Але це нікого не стурбувало. Гадали, що капітан зажадав одвідати табір теслярів і залишився там на ніч.

Назавтра, о п’ятій годині, шлюпку з “Кастрі”, як завжди, відрядили по воду до Моту-Аро. Вона повернулася вчасно без жодних пригод.

О дев’ятій годині ранку вахтовий матрос з “Маскарена” запримітив у морі людину, яка пливла до кораблів. Вона видавалася зовсім знесиленою. На поміч негайно послали шлюпку, котра й приставила людину на борт.

То був Турнер, весляр з Маріонового катера. Із сімнадцяти чоловік, що покинули судно напередодні, він, тяжко поранений, залишився живий сам-один.

Усі кинулись розпитувати Турнера й невдовзі дізналися про подробиці кривавої драми.

Вранці катер безталанного Маріона пристав до берега біля селища. Дикуни радісно вітали гостей і на плечах попереносили офіцерів, які боялись промочити собі ноги. По тому офіцери подались навсібіч поодинці.

Тоді відразу ж дикуни, озброєні списами, киями й кастетами, напали на них, десятеро проти одного, й по-звірячому повбивали. Матрос Турнер, двічі поранений списом у бік, вислизнув від ворогів і сховався в чагарнику. Він став свідком жахливих сцен. Дикуни здирали з убитих одяг, розпорювали їх черева, розтинали на шматки…

Турнерові вдалося непомітно кинутися в море, і, напівживого, його підібрала шлюпка з “Маскарена”.

Матросова розповідь вжахнула команду обох кораблів. Усі вимагали помсти. Однак, перш ніж мститися за померлих, треба було рятувати живих. На узбережжі розмістилося три табори, і їх оточували тисячі дикунів-людожерів, збуджених запахом крові та м’яса.

У відсутність капітана Крозе, що затримався на будівництві, старший офіцер “Кастрі” Дюклемер ужив перших необхідних заходів. Відрядили шлюпку з загоном солдатів під командою офіцера. Вони мали насамперед подати допомогу теслярам. Шлюпка пішла понад берегом і пристала в тому І місці, де ще лежав, викинутий на пісок Маріонів катер.

Капітан Крозе, котрий ночував у теслярів, як уже згадувалось, нічого не знав про вбивства, коли близько другої години пополудні раптом побачив загін солдатів. Передчуваючи лихо, він кинувся до них і довідався про те, що скоїлось. Аби не деморалізувати матросів, які працювали в таборі, він заборонив розповідати їм про нещастя.

Тим часом тубільці, збившись великими юрбами, зайняли всі навколишні горби. Крозе наказав зібрати найпотрібніше приладдя, решту закопати в землю, потім підпалив усі повітки й почав відступати зі своїм загоном, де було шістдесят чоловік.