Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Подавши свою заяву, Гленарван повернувся до готелю “Вікторія”. Останній вечір минув сумно. Думки мандрівників роїлися навколо цієї австралійської землі, де вони зазнали стільки лиха. Вони згадували ті радісні надії, що спалахнули в них на мисі Бернуїллі і які так жорстоко розбито в Туфолдській затоці!

Паганель був пойнятий якимсь гарячковим збудженням. Джон Манглс, котрий стежив за ним після пригоди на Снові, відчував: вчений хоче щось сказати, та не наважується. Багато разів він насідав на географа з запитаннями, але той відмовчувався. І все ж таки цього вечора, проводжаючи Паганеля до його кімнати, капітан спитав, чого він так нервує.

— Друже мій Джоне, — сказав Паганель, ухиляючись од відповіді, — я нервую не більше ніж завжди.

— Пане Паганелю, — наполягав Джон, — вас мучить якась таємниця!

— Нехай і так! Нічого не поробиш, — скрикнув географ, палко жестикулюючи, — це дужче за мене!

— Що ж воно, оте дужче за вас?

— Радість — з одного боку і розпач — з іншого.

— Ви радієте й водночас вдаєтесь до розпуки?

— Так, і радію, і в розпачі, що їду до Нової Зеландії.

— Може, ви маєте якісь нові вказівки? — стрепенувся Джон Манглс. — Або знову натрапили на загублений слід?

— Ні, мій друже. Адже з Нової Зеландії не повертаються! Та однак… Зрештою, ви знаєте людську вдачу. Доки людина дише, в неї не згасає надія. А моє гасло: “Dum spiro — spero” [83] , — краще за всі гасла на світі!

Розділ ІІ

МИНУЛЕ КРАЇНИ, ДО ЯКОЇ ПРЯМУЮТЬ МАНДРІВНИКИ

Наступного дня, 27 січня, пасажири “Макарі” розмістилися в тісній рубці брига. Вілл Галлей і не подумав запропонувати дамам свою каюту. А втім, не було чого й ремствувати на цю нечемність, бо барліг був вартий ведмедя.

Опівдні, під час відпливу, знялися з якоря, насилу витягши його нагору. Дув помірний південно-західний вітер. Поволі підняли вітрила. П’ятеро матросів довго морочилися біля них. Вільсон хотів допомогти команді, але Вілл Галлей гримнув на нього, щоб він не пхав свого носа туди, куди його не просять. Він-бо звик сам собі давати раду в скруті й не потребує ні допомоги, ні будь-яких вказівок.

Останні слова явно стосувалися Джона Манглса, що не міг стримати посмішки, дивлячись, як дляються незграбні матроси. Джон узяв це до уваги, вирішивши, якщо не за правом, то на ділі втрутитися в керування судном лише тоді, коли через невмілість команди бригові загрожуватиме небезпека.

Між тим зусиллями п’ятьох матросів, котрих спонукала ще й хазяїнова лайка, нарешті підняли вітрилля. “Макарі” вийшов у відкрите море й поплив лівим галсом під долішніми вітрилами, марселями, брамселями, бізанню й кліверами. Згодом підняли ще ліселі й стаксель. Та незважаючи на таке міцне вітрильне оснащення, бриг ледве посувався вперед. Завелика носова частина, широке днище, важка корма уповільнювали його ходу й робили з нього достеменний взірець тих суден, що їх моряки називають зневажливо “корито”.

Довелось набратися терпцю. Єдиною розрадою було те, що, як би кепсько не плив “Макарі”, усе ж за п’ять, найбільше шість днів він доконче мав пришвартуватися в Оклендському рейді.

Надвечір, о сьомій годині, зникли з очей австралійські береги й вогні Іденського порту. Бурхливе море затруднювало рух брига, він важко пірнав у провалля між хвилями. Пасажирів гойдало й так сильно струшувало, що сидіти в рубці ставало несила. Однак вони не могли вийти й на палубу — дощ лив як із відра.

Кожний поринув у свої думки. Говорили мало. Лише Гелена й Мері Грант перемовлялися зрідка. Гленарванові не сиділося на місці, й він походжав з кутка в куток. Майор сидів як закляклий. Джон Манглс і Роберт вряди-годи виходили на палубу глянути на море. Паганель бурмотів у своєму кутку безладні незрозумілі слова.