Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Що сталось Тауці? — спитав Паганель. — Чи не вчепились, бува, в неї ненажерливі аргентинські п’явиці?

— Ні, — відказав індіанець.

— То, може, вона чогось злякалась?

— Так, вона почула небезпеку.

— Яку?

— Не знаю.

Та коли око ще не помічало небезпеки, котру відчула Таука, то вухо вже могло її вловити. Звіддаля, з-за обрію, долинало глухе рокотання, схоже на шум морського припливу. Дув вітер, поривчастий, вологий, насичений дрібним водяним пилом. Тікаючи від якогось незрозумілого їм явища, швидко летіли кудить птахи. Коні, що їм вода сягала колін, вже відчували перші поштовхи течії. Раптом почувся невимовний шум, і за півмилі на південь від загону показалася величезна череда. Оскаженілі тварини мукали, мекали, іржали і, в страшному безладі, перекидаючи одна одну й знову підводячись, шалено бігли вперед. Їх ледве можна було розгледіти крізь хмари бризок, що вони збивали, біжачи. Напевно, й сто величезних китів не спромоглись би дужче збаламутити океанську поверхню.

— Anda! Anda! [47] — гримним голосом закричав Талькав.

— Що сталося? — спитав Паганель.

— Вода! Вода! — І Талькав, стиснувши острогами коня, помчав щодуху на північ.

— Повінь! — вигукнув Паганель й кинувся разом з усіма вслід за Таукою.

Та й був уже час. З півдня, миль за п’ять, насувався величезний водяний вал, що обертав рівнину на океан. Високі трави зникали під водою, неначе скошені. Мімозові кущі, вирвані з корінням стрімкою течією, тепер пливли світ за очі, немов рухомі острівці. Вода прибувала могутнім суцільним потоком, розливаючись навкруг неозорою пеленою. Очевидно, повінь зруйнувала всі перемички між найбільшими ріками пампи, Колорадо на півночі в Ріо-Негро на півдні, й вони злилися докупи, утворивши єдине спільне русло.

Водяна лавина наближалася з швидкістю перегонового коня. Вершники летіли від неї, немов хмари, гнані жорстоким буревієм. Марно їхні очі шукали хоч якогось порятунку: сама лише вода розстилалась довкола, зливаючись вдалині з крайнебом.

Чуючи небезпеку, коні мчали мов знавіснілі, і вершники ледве держалися в сідлі.

Гленарван раз у раз оглядався назад.

“Вода наздоганяє нас”, — думав він.

— Anda! Anda! — кричав Талькав.

І вершники ще дужче гнали коні. З посмугованих острогами боків нещасних тварин цівками збігала кров, полишаючи у воді довгий червонястий слід. Вони спотикались на вибоїнах, плутались у схованій під водою траві. Вони падали, їх піднімали. Вони знову падали, але ще й ще раз їх змушували звестися й бігти далі. Рівень води помітно підвищувався. Подовжисті хвилі на її поверхні свідчили, що наближається водяний вал, котрий здіймав білі пінисті гребені вже не далі як за дві милі.

Чверть години тривала ця надлюдська боротьба проти найстрашнішої з стихій. Втікачі не могли б сказати, скільки вони проїхали, але, напевне, відстань була чимала, коли зважити на шалену швидкість гону. Однак коням, зануреним по груди в воду, дуже важко було просуватися вперед. Гленарван, Паганель, Остін — усі вважали себе пропащими, приреченими на жахливу смерть. Коні вже не досягали ногами ґрунту, а глибини в шість футів було задосить, щоб вони потонули.