Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— І я подбав би про харч, — сказав простодушно Паганель, — якби не був такий неуважний!

— А що в цих саквах? — поцікавився Том Остін.

— Харч на два дні, — відповів Мак-Наббс.

— Чудово! — мовив Гленарван. — Сподіваюсь, за добу води поменшає.

— Або ж ми знайдемо якийсь спосіб дістатися до землі, — додав Паганель.

— А тепер найперший наш обов’язок — поснідати, — оголосив Гленарван.

— Спочатку треба підсушитись, — зауважив майор. — А де ж узяти вогню? — запитав Вільсон.

— Овва! Розкласти та й годі, — відказав Паганель.

— Де?

— Отут, на вершечку стовбура, хай йому всячинаї

— А з чого?

— З сухого гілля, що ми його наламаємо на дереві.

— Але як його підпалити? — спитав Гленарван. — З нашого трута стала мокра губка.

— Обійдемось і так, — сказав Паганель. — Жменька сухого моху, сонячний промінь, лінза від моєї підзорної труби, — і ви побачите, біля якого чудесного багаття я грітимусь! Хто піде до лісу по хмиз?

— Я! — вигукнув Роберт.

І в супроводі свого друга Вільсона він зник, немов кошеня, в гущавині листя.

Поки вони ходили по хмиз, Паганель знайшов доволі сухого моху і поклав його на стовбур, туди, звідки розходились три грубезні гілки. Впіймавши лінзою сонячний промінь — а зробити це було дуже легко, бо денне світило яскраво сяло, — він швидко запалив мох, під який підмостив чималий шар мокрого листя; отже, багаття, розкладене в такий спосіб, не загрожувало небезпекою пожежі.

Незабаром Роберт і Вільсон повернулись з оберемком сухого гілля, котре й кинули на мох. Аби швидше роздмухати вогонь, Паганель розчепірив над багаттям свої довгі ноги, як то роблять араби, і, швидко нахиляючись та випростовуючись, полами свого пончо викликав справжній вітер. Хмиз зайнявся, і невдовзі веселе гомінливе полум’я запалахкотіло над імпровізованим вогнищем.

Кожний сушився, як кому заманулось; почеплені на гіллі пончо гойдалися під подувом вітру. Потім поснідали, доволі скромно, — треба було думати й про завтрашній день. Повінь, можливо, спадатиме в цьому величезному водоймищі повільно, а припасів було обмаль. На омбу не росли ніякі плоди, але в його гущавині ховалось без ліку пташиних гнізд, повних свіжих яєць, не кажучи вже про їхніх пернатих господарів. Цими джерелами харчування, певна річ, не слід було нехтувати.