Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

Передбачаючи, що на омбу доведеться сидіти довгенько, мандрівники вирішили влаштуватися якнайвигідніше.

— Кухня і їдальня буде в нас на першому поверсі, — казав Паганель, — а спальня — на другому. Домівка наша простора, платня за помешкання невисока, отже немає чого церемонитися. Я бачу вгорі чудові природні колиски, що немов чекають на нас; коли гарненько себе до них прив’язати, ми спатимемо, як у найкращих у світі ліжках. Боятися немає чого. Зрештою, можна постановити варту. Наш загін досить численний, щоб одбитися від нападу індіанців або хижих звірів.

— Нам бракує лише зброї, — сказав Том Остін.

— Мої револьвери зі мною, — зазначив Гленарван.

— І мої — теж, — докинув Роберт.

— А навіщо вони нам, коли пан Паганель не винайде способу виготувати порох? — озвався Том Остін.

— Це непотрібно, — відповів Мак-Наббс, показуючи сухісіньку порошницю.

— Де ви її взяли, майоре? — спитав Паганель.

— Це Талькавова порошниця. Він подумав, що вона може нам придатися, й передав мені перед тим, як кинувся рятувати Тауку.

— Який шляхетний і мужній індіанець! — вигукнув Гленарван.

— Коли всі патагонці схожі на нього, — мовив Том Остін, — то я вітаю Патагонію.

— Не забувайте й за Тауку, — сказав Паганель. — Вона — невід’ємна частина патагонця, і я певен, що ми знову побачимо і Талькава, і його коня.

— Чи далеко відціль до Атлантичного океану? — спитав майор.

— Щонайбільше — сорок миль, — відповів Паганель. — А тепер, друзі мої, оскільки кожен з нас вільний робити, що йому заманеться, я прошу дозволу вас покинути. Я оберу нагорі місце, придатне для спостереження, роздивлюсь навкруг крізь далекоглядну трубу й доповім вам, що діється на білому світі.

Ніхто не заперечував, і вчений спритно поліз з гілки на гілку й невдовзі зник за щільною завісою листя. Його товариші заходилися готувати собі постелі, лаштуватися на ніч. За браком ковдр, простирадел і ліжок, вони швидко впорались із цим ділом і знову посідали біля багаття. Нав’язалася спільна розмова, але вона точилася не навколо їхнього становища — їм-бо залишалося тільки терпляче ждати, — говорили про капітана Гранта. Це була невичерпна тема… Якщо вода спаде, мандрівники за три дні дістануться до “Дункана”. Але з ними не буде нещасливих мореплавців — Гаррі Гранта й двох матросів. Тепер, після даремного переходу крізь Південну Америку, видавалось: всяку надію знайти їх втрачено без повороту. Де розпочинати нові розшуки? Скільки горя завдасть леді Гелені й Мері Грант звістка, що в майбутньому їм немає на що сподіватися!

— Бідолашна сестра! — мовив Роберт. — Для нас це усьому край!

Уперше Гленарван не знайшов слів, аби розрадити хлопчину. Та й справді, чи ж міг він подати йому якусь-то надію? Хіба не йшли вони неухильно шляхом, указаним в документі?

— Все ж таки, — мовив Гленарван, — тридцять сьома паралель — не уявна цифра! Стосується вона місця загибелі судна чи полону капітана Гранта, однаково вона не вигадка, не припущення, не здогад! Ми бачили її, написану в документі, на власні очі!

— Ваша правда, сер, — озвався Том Остін, — однак розшуки виявились марні!

— Це й дратує мене, й доводить до відчаю! — вигукнув Гленарван.