Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— А що, хіба малі? — спитала Гелена.

— І цього ніхто не може твердити.

— Тоді, мабуть, середні на зріст? — сказав Мак-Наббс, аби всіх помирити.

— Мені так само це невідомо.

— Це вже занадто! — вигукнув Гленарван. — Мандрівники, що їх бачили…

— Мандрівники, що їх бачили, не дійшли згоди. Магеллан казав, ніби його голова ледве сягала їм по пояса…

— От бачите!

— Так, але Дрейк зазначає: англійці вищі за найвищого патагонця.

— Ну, щодо англійців, то це ще вилами на воді писано, — обізвався майор презирливо. — От якби йшлося про шотландців!

— Кавендіш запевняв, що патагонці великі й міцні. Гавкінс мав їх за велетнів.

Лемер і Схоутен твердили, що ріст їх сягає до 11 футів.

— Чудово! Ці люди гідні довіри, — мовив Гленарван.

— Так само як і Вуд, Нарборо і Фолькнер; вони кажуть, ніби патогонці — середні на зріст. Правда, Байрон, Ла-Жіроде, Бугенвіль, Веллс і Картере доводять, що пересічно патагонці мають шість футів і шість дюймів заввишки. Але ж пан д’Орбіньї, вчений, котрий найкраще знає цю країну, запевняє, що цей пересічний зріст нижчий — п’ять футів чотири дюйми.

— Де ж тоді правда? — спитала Гелена.

— Правда полягає в тому, що в патагонців ноги короткі, а тулуб довгий. Отже, жартома можна сказати, що ці люди заввишки шість футів, коли сидять, і всього-на-всього п’ять — коли стоять.

— Браво, шановний учений! — вигукнув Гленарван. — Це слушно сказано!

— Коли ж патагонців взагалі не існує, то всі прийдуть до згоди, — мовив Паганель. — А тепер, друзі, додам наостанку, щоб вас утішити, — Магелланова протока чудова навіть без патагонців!

Яхта саме огинала між двома мальовничими берегами півострів Брансвік. За сімдесят миль од мису Грегорі вона залишила з правого борту карну в’язницю Пунта-Арена. Крізь гущавину майнув чілійський прапор, показалася на мить церковна дзвіниця. Далі протока заглибилась між величним громаддям гранітних гір. Підгір’я ховались в нетрях могутніх лісів, вкриті вічним снігом верховини сягали вище хмар. На південному заході підносилась гора Тарн 6500 футів заввишки.

Денне світло непомітно згасало, танучи в ніжних вечорових тінях. Урешті після довгих сутінок запала ніч. На небі засвітились блискучі зорі, сузір’я Південного Хреста вказувало мореплавцям шлях до Південного полюса. В цій осяйній темряві, при світлі зірок, що заступали тут маяки цивілізованих країн, яхта відважно йшла вперед, не зупиняючись в жодній затишній бухті, які рясніли вздовж узбережжя. Раз у раз високі реї “Дункана” зачіпали за гілля антарктичних буків, що нависало над хвилями, частенько його гвинт збурював воду в гирлах великих річок, полохаючи пожильців навколишніх боліт — диких гусей, качок, куликів, чирянок та інше птаство.