Розділ «VI»

- Не хвали, боярине, дня перед вечором! Нащо тут великої сили, де сама природа своїми стінами і скалами спиняє вас?

- А все-таки ти скажи мені, як говорити до твого батька і до тухольців, щоб трафити до їх серця.

- Говори щиро, по правді,- се єдине чародійське слово.

- Ой, не так воно, хлопче, не такі - сказав невдово-лений боярин.- Неспроста то йде у вас. Твій батько старий чарівник, він знає таке слово, що кождому до серця трафляе, він тебе мусив його навчити. Адже ж без такого слова ти не міг наклонити на свій бік моїх лучників, котрі так скажено за ні за що билися з монголами, як би, певно, не билися за найліпшу плату.

Максим усміхнувся.

- Дивний ти чоловік, боярине! - сказав він.- Я ніякого такого слова не знаю, але скажу тобі виразно, що хоч би й знав, то не сказав би тобі, щоб ти не міг намовити тухольців на таку заміну.

Гнівом спалахнув гордий боярин.

- Хлопче! Уважай, хто ти і де ти! - скрикнув він.- Уважай, що ти невольник, що життя твоє залежить від волі якого-небудь монгола.

- Що моє життя!..- сказав спокійно Максим.- Я не стою о житттяі Хто хоч хвилю зазнав неволі, той зазнав гіршого, ніж смерть.

В тій хвилі відхилилася запона намета і швидким кроком увійшла до намета

Мирослава. Вона бистро зирнула довкола і, не звертаючи уваги на батька, кинулася до Максима.

- Ах, ось він, ось він! - скрикнула вона.- Мене мов тягло щось сюди! Соколе мій,

Максиме! Що з тобою діється?

Максим сидів мов остовпілий, не зводячи очей із Мирослави. Його руку держала вона в своїй, її слова були мов великодній дзвін для нього, мов оживляюча роса для зів'ялої квітки. А вона, мов ясочка, припадала край нього, слізьми обливала його тяжкі пута, змивала з рук його засохлу кров. Як радісно, як тепло зробилося в серці у Максима при її наближенню, за дотиком її м'якої руки! Як гаряче забилася кров у його грудях! Як сильно розбудилася любов до життя! А тут ланцюги тиснуть немилосердно, нагадують йому, що він невольник, що над його головою висить кровавий ніж монгольський! І та згадка в тій щасливій хвилі гадюкою вповзла в його серце, і з очей його бризнули сльози.

- Мирославе,- сказав він, відвертаючись,- чого ти прийшла сюди, щоб дужчої муки завдати мені? Я вже готов був на смерть,- ти знов збудила в мені любоц до життя!

- Милий мійі - сказала Мирослава.- Не трать надії. Я задля того йшла сюди, в ворожий табір, через усякі небезпеки, щоб сказати тобі: не трать надії!

- Нащо мені надії? Надія не розіб'є тих ланцюгів.

- Але мій батько розіб'є.

- О, твій батько! Так, він говорить, що готов се вробити, але жадає від мене такої услуги, якої я йому не можу зробити.

- Якої услуги?