Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Тим часом потічок чимдалі ширшав і глибшав, а вода в ньому текла вже не так бурхливо. Дік Сенд сподівався: невдовзі або сам потічок стане придатним до плавання, або приведе їх до якоїсь річки, що впадав в Атлантичний океан. Тому він не вагаючись збочив з «дороги слонів», коли вона одійшла від потічка.

І знов маленькому загонові довелося пробиратись крізь густі зарості Майже кожен крок треба було прорубувати сокирою. Але цей ліс був не такий високий та густий і зовсім не схожий на той, що прилягав до узбережжя. Над хащами з кущів і трав тільки де-не-де височіли дерева та бамбук. Трави тут росли такі високі, що навіть Геркулес поринав у них з головою. Про те, що тут ідуть люди, можна було здогадатися тільки з того, як погойдувались вершечки довжелезних стеблин.

Десь на третю годину пополудні краєвид різко змінився. Ліс скінчився, й перед мандрівниками розкинулась безмежна рівнина, яку, певно, геть затоплювало водою в час дощів. Болотисту землю вкривав, мов килим, густий мох, над яким похитувались прегарні папоротники. Зрідка траплялись і круті горби; на їхніх схилах виднівся червоний залізняк.

Дік Сенд дуже вчасно пригадав, що Лівінгстон описував у своїх книгах такі болотисті рівнини. Відважний учений разів кілька провалювався в драговину.

— Будьте обережні, друзі! — сказав Дік Сенд, стаючи на чолі загону. — Мацайте ногою землю, перш ніж ступити!

— Дивно! — вигукнув Том. — Можна подумати, що цю землю недавно намочила злива, тимчасом як дощу не було хтозна-відколи.

— Однак, — зауважив Бет, — скоро буде гроза.

— Тим паче нам треба поквапитись, — мовив Дік Сенд, — щоб перейти болото до грози. Геркулесе, візьміть на руки Джека! Бете і Остіне, допомагайте місіс Уелдон! А ви, містере Бенедікт… Стривайте, що ви робите, містере Бенедікт?

— Я провалююсь, — просто відповів кузен Бенедікт.

І справді, ентомолог пішов під землю так швидко, ніби шугнув у люк, що зненацька відкрився під його ногами. Бідолаха провалився по пояс. Його відразу витягли на сухе. Він весь був у липкій багнюці, але дуже радів з того, що його дорогоцінна бляшанка з колекцією ціла й неушкоджена. Дік Сенд попросив Актеона, щоб він ішов поруч з підсліпуватим кузеном Бенедіктом і пильнував, щоб той знов не провалився в ковбаню.

Кузен Бенедікт невдало вибрав яму. Коли його витягли, на поверхні багнюки піднялася сила-силенна бульбашок, що поширювали задушливий сморід. Лівінгстон не раз провалювався в отаке болото по груди. Він порівнював цю чорну дірчасту землю, яка при кожному кроці бризкав цівками води, з велетенською губкою. Такі болотисті землі дуже небезпечні для мандрівників. Дік Сенд і його супутники пройшли з півмилі. В одному місці місіс Уелдон загрузла в трясовину по коліна. Тоді Геркулес, Бет і Актеон зв'язали з бамбука ноші й умовили місіс Уелдон сісти на них. Вона взяла на руки малого Джека, і загін рушив далі, намагаючись чимшвидше проминути кляте болото.

Йти було дуже важко. Актеон підтримував кузена. Бенедікта.

Том помагав іти старій Нен, яка без його допомоги давно б уже була загрузла. Троє інших негрів несли коші. Дік Сенд прямував попереду, вибираючи дорогу. Найкраще було йти краєм болота, порослим густою цупкою травою, але й тут нога часто грузла в трясовині.

Врешті близько п'ятої години болото було пройдено. Почався глинястий грунт, однак під ним вгадувалося болотисте підґрунтя. Мабуть, рівнина лежала нижче рівня сусідніх річок, води яких насичували дірчасту землю.

Стояла задушлива спека. Вона була б і геть нестерпна, якби між землею й пекучим сонцем не лежав заслін із темних грозових хмар. На обрії спалахували блискавки і глухо гуркотів грім. Ось-ось уперіщить дощ.

Грози в Африці страшні: дощ як з відра, ураганний вітер, що вивертав найміцніші дерева, безперестанні блискавки. Дік Сенд знав це і дуже стурбувався. Не ночувати ж їм просто неба! До того ж, рівнину неодмінно затопить, а спереду, скільки сягає око, — жодного, бодай маленького, горбика, де б можна знайти пристановище.

Та й де шукати пристановища в цій пустельній і голій низині, в якій немає ні дерева, ні кущика? Навіть під землею не сховаєшся: за два фути від поверхні — знов вода.

Раптом Дік Сенд помітив ген на півночі невисокі горби. Вони ніби утворювали стіну до цієї улоговини. На тлі яснішої смуги неба між обрієм і хмарами вимальовувалось кілька дерев.

Дік Сенд подумав: навіть якщо вони і не знайдуть там пристановища, то їх все одно не дістане вода. Може, тільки там вони й урятуються…

— Вперед, друзі мої, вперед! — весело мовив юнак. — Іще зо три милі, і ми виберемося з цієї небезпечної улоговини.